Мелодія кави у тональності кардамону

Анна так ясно уявила картину майбутніх проблем, що їй аж недобре стало. Її зневажатимуть, перешіптуватимуться у неї за плечима, говоритимуть, що не зуміла себе зберегти для шлюбу.

Зрозумівши, що загнала себе в глухий кут, Анна повільно попленталася вздовж вулиці. Ще жодного разу не почувалася такою безпорадною. І чому все це звалилося саме на неї? Тепер вуйко не лише на вулицю не дозволить їй виходити, але й до одруження з Дмитром не випустить із хати. Незрозуміло лише, чому повинна розплачуватися за те, чого не робила. Вона ж випадково опинилася з ним наодинці. Це з Адамом у неї ледь не дійшло до…

Мимоволі почервонівши, Анна закусила губи. Тоді він навіть ключі дав їй від свого будинку. Невже сподівався, що вона прийде?

Намацавши у кишені ключі, вона важко зітхнула. Навіщо вона носить їх з собою? Як спогад? На біса їй такий спогад? Може, якби не її кохання до Адама, вона б не втрапила у жодну халепу і давно була б заміжньою жінкою. Може, й дитинку вже мала б.

Притримуючи спідницю, яка заважала швидко йти, Анна знов поквапилася додому. Врешті, захекавшись і відчувши, що їй коле в боці, стишила крок, а тоді й зовсім зупинилася. Ні, це неможливо. Куди вона поспішає? Давно не чула, як на неї кричать? Ну, прибіжить вона на п’ять хвилин швидше, і що то змінить? Вуйко менше кричатиме на неї чи не запитає, де вона була, що з нею сталося та чому вона так виглядає? Все одно доведеться все йому розповісти. Він піде до Дмитра, вишукуватиме винних, з’ясовуватиме, що сталося, і в результаті її примусять вийти заміж. Їй того хочеться?

Важко зітхнувши, Анна поплелася засніженою вулицею. Не дійшовши з десяток кроків до власного будинку, зупинилася і відступила в темряву дерев, які росли обабіч дороги. А чому, власне, вона повинна виходити заміж за огидного їй хлопця і відмовлятися від кохання? Що заважає їй бути з Адамом? Він сам пропонував їй залишитися в нього, але вона не хотіла поступитися власною репутацією і не бажала сорому для родини. А зараз? Хіба тепер її репутація бездоганна? Чи, може, вона вже не осоромила родину?

Анну аж у жар кинуло. Усе, що сталося щойно, раптом постало перед нею в інакшому світлі. Так, ніби якийсь поштовх зсередини перевернув усі її думки з ніг на голову і висвітив проблему під інакшим кутом зору. Від хвилювання серце її тьохнуло і забилося сильніше. А що, власне, заважає їй бути з Адамом? Досі вона відмовлялася від будь-якої боротьби за своє почуття і слухняно виконувала волю інших, але чи мусить так само поводитися тепер?

Намацавши рукою зв’язку ключів у кишені, Анна міцно стиснула її в долоні. Зрештою, гірше, аніж є, вже не буде.