Червоно-чорне [100 бандерівських оповідок]

70. Синій-Жовтий-Чорний

Ім’я Ярослава Старуха стало символом ще у 1930-х роках. Тоді Ярослав, син посла до Австрійського сейму Тимотея Старуха, став відомим завдяки величезній активності на громадській ниві та підпільній діяльності. Ще за часів польської держави Старух кількаразово заарештовувався поліцією, відбув свій термін у Березі Картузькій, а у 1937 році остаточно отримав тринадцятирічний термін ув’язнення на суді у Рівному.

Опісля, з великим досвідом роботи у Крайовому Проводі ОУН, Старух-«Синій» стає одним із авторів Акту «30 червня», державним секретарем Міністерства інформації і пропаганди УДП, членом організаційної референтури Проводу ОУН, керівником підпільної радіостанції «Афродіта», редактором гумористичного журналу «Український перець», членом Проводу ОУН і, насамкінець, Провідником Закерзонського краю на українських землях під Польщею. Тут він зорганізовує досконалу сітку підпілля, включно з бункерами, магазинами харчів, зброї, шпиталями, майстернями та ефективною розвідкою. Не дарма ж польський генерал, який ознайомився з матеріалами українського підпілля з подивом константував: «Паньство в паньстве» (Держава в державі). Старух ще при житті був нагороджений УГВР Золотим Хрестом Заслуги.

Десь у 1942 році до Старуха прив’язалося псевдо «Синій». На той час йому було трохи за тридцять, але він уже досить посивів. І одного разу маленька дівчинка назвавши його не «сивим», а «синім» спричинилася до появи легендарного псевдоніму, який сподобався Ярославові.

В підпіллі Ярослава Старуха часто порівнювали з Іваном Климівим: їм обом, колись студентам права Львівського університету, довелося розбудовувати ОУН у другій половині 1930-х років, відзначитися в організаційній праці на Волині та спільно працювати на початку 1940-х. А з різницею в один день, на початку грудня 1942 року, йдучи за однаковою схемою на зустріч із «Любомиром» — провідником ОУН Харківщини, якого супроводжувала «вродлива жінка у чорному каракулі», обоє потрапили у руки гестапо. Фатальна роль жінки, яка була подвійним агентом більшовиків та нацистів призвела до смерті Климіва від рук одного із найжорстокіших «спеців» в українській справі — оберштурмфюрера, латиша Вірзінга.

А далі була черга Старуха. Його кілька днів били дерев’яними дрючками. Перебуваючи у спільній камері з іншими націоналістами, «Синій» просив лише одного — щоб допомогли йому вчинити самогубство.

«Я можу засипати двісті людей! — застогнав він у відчаї, не знаходячи інших, більш переконливих аргументів», — згадував Іван Шевчук, який на прохання Старуха заклав йому зашморг із рушника на шию. Але з першої спроби рушник урвався, а з другої, під вагою тіла, зламалася віконна рама, до якої прив’язали зашморг.

Це були перші, але не останні спроби «Синього» вчинити самогубство. Він стрибав з четвертого поверху, але лише зламав руку, пальці та кілька ребер. Він втікав у безнадійних ситуаціях, розраховуючи, що його застрілять при спробі втечі, але після кожної спроби його ще більше мордували-допитували.

Це уже пізніше він опише свої пережиття: «На Лонцького, ввечорі, вже тягнуть, іти неможливо. І знову ніч і знову ранок. Знову тягнуть, поволі тягнуть по сходах. Перший, другий, третій поверх. А там, наліво, кімната. Спираюсь об поруччя, гостра свідомість думки, перехилююсь і — падаю на цемент сходової клітки.

Смерть? Ні, не дають навіть зомліти. Побої тяжкі, повні гніву, волочать аж до кімнати. Що діялося в цьому дні мало пам’ятаю. Думка відмовляла всякої контролі. Дрючок працював на переміну з чоботом. Вечір, ніч, ранок. Рука зло-мана в двох місцях, пальці обох рук поломані вихитуються в усі сторони. В грудях страшний біль. Ребра. За кожним віддихом ріже вогнем, а легені працюють ковальським міхом, здається — розсадять грудну клітину. Ой, ти серце, чому не лопнеш?! Кличуть, тягнуть. О, Боже! Та сама обстановка, ті самі кати. Лиця інших затьмарені, невиразні. — Де захована зброя? Не мовчу, говорю. Подаю навмання місцевості, описую докладно невідомі мені місця, подаю докладну кількість за родами зброї, подаю гасла. Незабаром мапа Галичини покривається рисунками червоного олівця. Поки поїдуть і перевірять, мине час. Що тоді буде, не думаю. Знаю одне, а саме, що дійсно не знаю ні одного місця, де захована зброя. Може задовольняться цим разом. Та ні. — Ти написав історію України? Дрючок при праці. Б’є сам Вірзінг. — „Це за історію. Захотілось тобі самостоятельной? України нє било, нєт і нє будєт!“ — Так дослівно в російській мові. Невже ж НКВД в ґештапівськім мундирі? Вияснення не помагають. Вірзінг осатанів. А дальше — де шеф? Де друкарні? Хто в проводі? — Що дальше — не пам’ятаю. Пам’ятаю, що вночі тягнули за ноги по вулицях на Лонцького, бо голова оббивалася об виступи хідника. За кілька днів оповідав мені тюремний лікар-жид, що другого дня ранком знайшов на подвір’ї тюрми купу людського лахміття, що з нього прозирали шматки синього людського м’яса. Порушив, щоб ствердити смерть, і переконався, що серце билося. Взяв на гору і лікує. Ось рука і пальці вже пов’язані. Ой, як страшно хочеться пити, як нестерпно пече мене всередині вогнем. А потім зродилася думка, що може доведеться жити і... знову слідство. Коротка, кошлява записка на світ, — ще в гарячці, ще прохання прислати... цитрини, кислого молока. — „І пришліть отруту, бо не знаю, чи зможу витримати нове слідство“».

З волі передали ампулу ціаністого калію і Старух заспокоївся: тепер він міг у будь-який критичний момент «відійти». Але з’явився новий план — зараження тифом, перевід у лазарет, а звідтіля втеча. Цьому також не судилося збутись: в камеру потрапив офіцер Армії Крайової, якого мали розстріляти. Старух порятував його: віддав шприц із інфекцією поляку, а коли того перевели у лікарню, то саме тієї ночі відбулася втеча 26 хворих в’язнів.