Червоно-чорне [100 бандерівських оповідок]

99. Лірика та героїка боротьби

Зеновій Красівський був останнім Крайовим Провідником ОУН, який допровадив підпільну організацію до часів незалежності. Його життя було наповнене мучеництвом та жертовністю. Майже 27 років зі свого віку йому довелось віддати психлікарням, тюрмам і таборам, проте він ніколи не припиняв боротьби. І навіть в такому непростому й посвяченому житті з’явилося місце для сентиментів та чуда. Ще в психлікарні трапилось щось зовсім незвичайне в долі Красівського. До нього почали надходити листи від невідомої американки — Айріс Акагоші, яка через Міжнародну Амністію вирішила підтримати невідомого чоловіка на Україні.

Листи писались англійською, а тому лікарі не перечили листуванню — Зеновій не знав англійської, а словника йому ніхто й не збирався давати. 31 лист — ось все багатство, з яким український в’язень та офіційний «псих» покидав лікарню.

«Господи, як я тобі заборгував... Я не писав, але думав набагато частіше, ніж Ти собі уявляєш. Передімною 31 твій лист, і мені в голові не вкладається, як маю на них відповісти», — писав він до Айріс.

Невідомо наскільки зрозумілими для американки були листи Красіського написані українською, але після його одруження з Оленою Антонів, це листування не припинилось, але стало ще більш наповненим.

Олена Антонів належить до тих невідомих героїнь, які щоденною працею намагались полегшити життя українських політв’язнів та їх сімей. Вона знайшла Красівського в Смоленській спецпсихлікарні. Короткий лист, фото зимових Карпат і постскриптум: «Пишіть, що Вам треба. Чим Вам допомогти?».

Це був своєрідний девіз її життя. «Таких як я, вона мала по всіх зонах, критках, засланнях. Із кожного перехрестя вона приносила нові адреси, двері її хати не зачинялися, тут постійно хтось ночував, звідси розсилалися пакунки, звідси бігалося по лікарнях, по аптеках, десь між її сотнями знайомих завжди знаходилася потрібна людина, яка могла допомогти чи полагодити якусь справу», — згадував Красівський. — «Для мене, бездомного каторжанина, та ще з таким діагнозом, та ще під наглядом, вона була ніби принцесою у шкляному замку на високій і недоступній горі, на яку я мав видряпатися, і той замок здобути. І я старався, хоч розумів нікчемність моїх акцій...».

Після трагічної загибелі Олени Антонів, Красівський ще більше віддається громадській діяльності, розбудовуючи мережу ОУН, творячи політичні об’єднання і, особливо, виводячи з підпілля Українську Греко-Католицьку Церкву.

Як і раніше, ззовні він залишається життєрадісним та безтурботним чоловіком. Євген Сверстюк пригадував діалог, який завівся у нього вдома між родиною та Красівським: «Ви такий спокійний і веселий, наче Вас зовсім обминуло совєтське життя». «Можна сказати, що так, — погоджувався Зеньо. — Я тільки двадцять сім років провів під арештом, а решту — Бог милував...».

«Нарешті я хочу побажати вам, щоб усі ви й кожен зокрема, до кого проникла свідомість націоналіста, зберігали той ясний промінь у собі, кріпили його, щоб ви ставали аскетами у націоналізмі, щоб ви були українськими камікадзе! Бо тільки від того залежить успіх нашої боротьби — наскільки ви зможете у собі витравити зайвину, наскільки ви відсунете від себе ситу закуску, добру випивку, веселу компанію, наскільки ви приварите свої руки до чепіг національної справи».