Червоно-чорне [100 бандерівських оповідок]

68. Як не заломитись

Це вже не вперше я стверджував, що людина є неймовірно витривала й відпорна на фізичні тортури, якщо вона свідома свого завдання. Спільно працює вся нервова система, а передовсім людська воля.

Ніщо так людини не підтримує в тяжких умовинах, як внутрішнє хотіння, сила волі, яка без перерви доходить до свідомості й наказує витримати, не заломитися, згинути, а не зрадити. Правда не кожна людина може так себе тримати, якщо вона наперед до такої ситуації себе психічно не підготовила.

Кожна постанова мусить виходити із глибини повної свідомості, й тоді людина є спроможна себе контролювати. Терпіння фізичні бувають великі, а сила волі не піддатися є ще сильніша. Значно пізніше мені доводилося переживати ще тяжчі, рафінованіші переслуховування.

Був час, що мені здавалося, немов би приходив мені кінець, ще кілька хвилин і душа покине немічне тіло. Тоді ставало приємно, що нарешті все це скінчиться. Але свідомість мене не опускала, тоді я пригадував доручення Провідника, болів незнаною долею Івана Климіва. Я на часок переносився на інший світ, думав про речі, далекі від тюремної дійсності, й так себе підтримував.

Часом зроджувалася впертість не дати ворогові того, чого він хоче, просто хотілося перемогти його своєю волею.

А коли я сидів у камері й чекав нового виклику, то думав про переживання з дитячих літ. Пригадував, як моя матуся читала мені велику книгу з кольоровими образками — «Життя Святих». Вже тоді в мене зароджувалося бажання переносити тяжкі муки за Христову віру і вмерти та не зрадити Христа.

І в тюрмі мені часто ті історії приходили до свідомості, що були люди, які за велику ідею живцем давали себе спалити, а не зрадити. І я так дуже хотів теж витримати, не зрадити й одночасно хотів так дуже жити.

Багато писалося про поганські часи, про нелюдські тортури християн. А чи у двадцятому столітті багато змінилося в тому? Чи москалі так само не переслідували християн і фізично нищили тільки тому, що вони вірили у Христову віру? Чи не сиділи ув’язнені українські монахині, священики і так само не вмирали, як перші християни? І треба признати, що з них ніхто не заломався, не зрадив. Чому? Бо були «сильні духом».

Ми не раз говорили в камері про подібні справи і приходили до висновку, що хто зуміє з повною свідомістю поставити духа вище матерії, то жодний московський поганин не потрапить його зламати.

Ми все погоджувалися з тим фактом, що енкаведисти мали перевагу над нашим тілом, вони його нівечили до жахливих форм. Але часто людини не зламали, людина не дала того, чого вимагав ворог. З якою ми не раз материнською увагою й ніжністю витирали гнилу смердючу матерію на збитому тілі, яка зжирала тіло до кості. Не раз вносили таке знівечене тіло до камери на коці, делікатно, щоб, бува, — не стрясти, не завдати ще більшого болю.

Такого одного принесли в нашу камеру у Замарстинівській тюрмі у Львові, який не мав сили говорити. Рухав пальцем руки й писав букви, які було тяжко відчитати, але врешті вийшло «Яне зрадив». Скатований був при повній свідомості, бо коли хтось із нас сказав: «Слава тобі, герою!», він почув і його очі повеселішали. Коли ми хотіли довідатися його прізвище, він уже не мав сили навіть ворушити пальцем і тихо, без стогону, заснув навіки.