Сліпобачення
- Автор: Уоттс Питер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-99-4
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Сліпобачення». Краткое содержание книги:
Кінець XXI століття. Розбалансоване людство, яке і без того стоїть на порозі багатьох викликів і невідворотних змін, зіштовхується з новою проблемою принципово іншого рівня — першим контактом. Та чи так легко контактувати з тим, хто, роздивляючись тебе майже упритул, сам не бажає з'являтися у фокусі твого зору? Надто, якщо і зір, і всі інші чуття, на які людство покладалося протягом мільйонів років своєї земної еволюції, виявляються нічого не вартими, коли справа доходить до комунікації з «іншими», які формувалися за геть інакших умов, і для яких всі людські поняття і концепції поведінки нічого не варті, як позбавлене сенсу навіть саме розуміння контакту.
Космічний корабель «Тезей» — вершинне досягнення земних технологій — вирушає на периферію Сонячної системи, щоб спробувати дізнатися про тих, хто кілька років тому несподівано відвідали Землю, за одну мить просканували її у всіх можливих спектрах і так само блискавично зникли, останньої миті надіславши кудись за межі Сонячної системи сигнал невідомого змісту. Лік іде на місяці, адже невідомо, з якою метою «інші» здобували інформацію про Землю та її мешканців, водночас уникаючи жодних контактів.
Десь на самій межі Сонячної системи на орбіті недосформованої зірки ховається посланець іншого світу, з яким «Тезей» має вийти на контакт, з’ясувати його природу і вирахувати потенційну загрозу, яку він може нести Землі.
Цікаво, як усе було насправді. Цікаво, чи дісталися вони додому.
Тепер я озираюся назад… і сподіваюся, що ні.
Величезний шмат чогось желеподібного вдарило «Тезея» у бік. Низ гойднувся, наче маятник. Шпіндель в іншому кінці барабана скрикнув, наче ошпарений. Я і сам ледь насправді не обпікся, відкриваючи на камбузі порцію гарячої кави.
«Ось і воно, — подумав я. — Ми підійшли надто близько. Вони завдають удару у відповідь».
— Що за…
На загальній лінії спалахнув індикатор — Бейтс підключилася з містка.
— Увімкнувся головний двигун. Ми змінюємо курс.
— Що? Куди? За чиїм наказом?
— За моїм, — відповів Сарасті, вигулькнувши перед нами.
Усі замовкли. Крізь люк з корми до барабану проникав звук — скреготіння. Я пропінгував систему розподілу ресурсів: фабрика переналаштовувалася на масове виробництво легованої[59] кераміки.
Протирадіаційний щит. Твердий, громіздкий і примітивний, на відміну від контрольованих магнітних полів, на які ми зазвичай покладалися.
Заспана Банда вийшла зі свого намету, і Саша буркнула:
— Що за хуйня?
— Дивіться. — Сарасті потягнувся до КонСенсуса і струснув його.
То був не інструктаж, а бліц-кріґ: гравітаційні криниці й орбітальні траєкторії, симуляції дотичної напруги в грозових хмарах амонію та водню, стереоскопічні ландшафти, поховані під усілякими фільтрами — від гамма- до радіовипромінювання. Я бачив точки розриву, сідлові точки й нестабільну рівновагу. Я бачив згорнуті катастрофи в п’ятьох вимірах. Мої імплантати розтягувалися, щоб увібрати інформацію. Біологічна частина мого мозку намагалася зрозуміти найголовніше.
Там, унизу, у всіх на очах щось ховалося.
Аккреційний пояс Бена мав паскудну вдачу, і просто так його підступів не помітиш: хоча Сарасті й довелося проаналізувати траєкторії всіх камінців, уламків скель і планетезималей[60], але ні він сам, ні його з Капітаном об’єднаний інтелект так і не могли пояснити ці траєкторії простим наслідком колишніх пертурбацій. Пил не просто всідався: частина його спускалася донизу за наказом чогось, що навіть зараз простягало руки з вершин хмар і зривало з орбіти уламки.
Не всі уламки влучали. Екваторіальні райони Бена регулярно осявалися метеоритними спалахами, значно слабкішими за яскраві сліди скіммерів. Вони зникали — й оком не змигнеш, але в розподіл частот не вписувалися всі камені, що впали. Скидалося на те, що уламки раз по раз просто розчинялися у паралельному всесвіті.
Або ж перехоплювалися чимось із цього всесвіту. Чимось, що кружляло навколо Бенового екватора кожні сорок годин так низько, що ледь не торкалося атмосфери. Чимось, чого не роздивишся ні у видимому спектрі, ні в інфрачервоному випромінюванні, ні за допомогою радара. Чимось, що лишалося б тільки гіпотезою, якби просто на очах у «Тезея» розжарений хвіст скіммера не пропалив атмосфери позаду нього.
Сарасті збільшив кадр і поставив його посередині: яскравий інверсійний слід перетинав по діагоналі вічну ніч Бена, на півдорозі сповзав на один-два градуси лівіше, а тоді, за мить до того, як зникнути з поля зору, повертався. Стоп-кадр демонстрував промінь застиглого світла, просто у центрі якого виринав сегмент, там, де скіммер лише на волосинку відхилився вбік. Сегмент завдовжки дев’ять кілометрів.
— Він маскується, — вражено промовила Саша.
— Не надто вдало, — з переднього люка з’явилася Бейтс і рушила до хребта. — Його непогано видно у відбитому світлі. — На півдорозі до палуби схопилася за поручні, звичним рухом перевернулася і стала на сходи. — І як ми раніше його не помітили?
— Не було фонового освітлення? — висунув гіпотезу Шпіндель.
— Тут не просто інверсійний слід. Погляньте на хмари. — Поза сумнівом, Бенові хмари демонстрували такий самий незначний зсув. Бейтс ступила на палубу й підійшла до столу для нарад. — Ми мусили раніше це помітити.
— Інші зонди не бачать жодного артефакту, — сказав Сарасті. — А цей зонд налаштувався на ширший кут. Двадцять сім градусів.
59
Тут — металізованої кераміки, з додаванням певних металевих сплавів.
60
Планетезималь — небесне тіло на орбіті навколо протозірки, що утворюється внаслідок поступового прирощення дрібніших тіл.