Шлях королів. Хроніки Буресвітла

— Шаллан Давар.

— Присягаюся золотими ключами Веделедева, Ваша Світлосте! — сказав брат Кабсал, опускаючись на стілець. — Це Джасна Холін навчила вас так вправно орудувати олівцем?

— Ні, подвижнику, — сказала вона, так і не сідаючи.

— І знов офіціоз, — проговорив він, усміхаючись до неї. — Скажіть, невже я такий страшний?

— Мене виховували в дусі пошани до подвижників.

— Що ж, особисто я вважаю, що пошана — як гній: нанесіть його помірним шаром — і вруна буятимуть, та варто перестаратися — і залишиться лише сморід.

Його очі зблиснули.

Це що ж, подвижник — слуга Всемогутнього — тільки-но говорив про гній?

— Подвижник — це представник самого Всемогутнього, — сказала вона. — Виявляти недостатньо поваги до вас означає не шанувати і Його.

— Ясно. То як ви б відреагували, якби вам явився тут сам Всемогутній? Протокольним пієтетом і поклонами?

Вона замислилася.

— Гадаю, ні.

— Ага-а. А як би ви відреагували?

— Підозрюю, що волала би від болю, — відказала вона, занадто легко вибовкуючи свою думку. — Адже писано є: «Слава Всемогутнього така, що кожен, хто узрить його, відразу ж спопеліє».

Подвижник засміявся:

— І справді мудрі слова. Але прошу вас, сядьте.

Повагавшись, вона скорилася.

— Здається, ви ще сумніваєтеся, — сказав він, беручи до рук намальований нею портрет Джасни. — Що мені зробити, щоб ви розслабилися? Залізти на цей стіл і станцювати джигу?

Вона здивовано закліпала очима.

— Заперечень немає? — сказав брат Кабсал. — Ну що ж…

Він поклав портрет і став вилазити на стілець.

— Будь ласка, не треба, — мовила Шаллан, виставляючи вперед вільну руку.

— Точно?

Він кинув на стіл оцінювальний погляд.

— Так, — спішно відказала Шаллан, уявляючи собі, як подвижник розгойдується на ньому, оступається, падає з балкона і, пірнувши в порожнечу, опиняється на підлозі за десятки футів під ними. — Будь ласка! Обіцяю більше вас не поважати!

Фиркнувши від сміху, він зістрибнув зі стільця, сів і по-змовницькому нахилився до неї.

— Погроза джигою на столі майже завжди спрацьовує. За весь час мені довелося втілити її в життя лише раз, коли я програв заклад брату Лганіну. Подвижник-настоятель нашого монастиря ледве не зомлів із переляку.

Сама того не бажаючи, Шаллан усміхнулася.

— Але ви подвижник, вам заборонено мати власність. На що ж ви закладалися?

— На два глибокі понюхи аромату чемерника, — відповів брат Кабсал, — і сонячне тепло на шкірі, — він усміхнувся. — Інколи ми досить винахідливі. Роками маринуючись у монастирі, мимоволі таким станеш. Але ж ви збиралися пояснити мені, де навчилися так майстерно володіти олівцем.

— Тренуючись, — сказала Шаллан. — Підозрюю, що, зрештою, всі саме так і вчаться.

— І знову мудрі слова. Я починаю сумніватися, хто ж із нас подвижник. Але ви безперечно вчилися у когось.

— У Дандоса Маслоклятвеного.

— О-о-о, якщо когось і можна назвати великим графіком, то це його. Хм, не те щоб я сумнівався у правдивості слів Вашої Світлості, проте ви заінтригували мене: як же це Дандос Геральдін міг бути вашим наставником із малювання, якщо — наскільки мені відомо — він страждає від хронічного й невиліковного захворювання, яке зазвичай іменують смертю. І то вже цілих триста років.

Шаллан зашарілася.

— У мого батька була книга його повчань.

— І ви навчилися цьому, — сказав Кабсал, знову беручи малюнок зі столу, — по книзі.

— Ну… так… а що?

Він ще раз глянув на портрет.

— Мені варто більше читати.

Шаллан мимоволі засміялася з виразу подвижникового обличчя й залишила собі Спогад про те, як він сидить, розглядаючи її малюнок, потирає одним пальцем заросле підборіддя, а в його рисах проступає суміш здивування й захоплення.

Поклавши картину на стіл, він приємно всміхнувся.

— У вас є лак?

— Є, — відповіла вона, дістаючи з портфеля флакон, оснащений розпилювачем із грушею — на кшталт тих, у яких зазвичай бувають парфуми.

Він узяв цю невеличку пляшечку, провернув затискач на шийці, струснув її і випробував лак на тильній стороні долоні. Тоді вдоволено кивнув і потягнувся до малюнка.

— Неприпустимо наражати такий шедевр на небезпеку бути затертим.

— Я сама можу залакувати його, — мовила Шаллан. — Вам не варто завдавати собі клопоту.

— Це не клопіт, а честь. Крім того, я подвижник. А ми не знаємо, куди себе подіти, якщо не крутимося під ногами в інших і не виконуємо за них роботи, з якою вони й самі могли б упоратися. Краще просто зробити мені цю приємність, — відповів він і взявся наносити лак, акуратно прискаючи на аркуш.

Вона заледве стримувалася, щоб не вихопити малюнка. На щастя, подвижник був обережний, і лак лягав рівномірно. Очевидно, він мав досвід.