Шлях королів. Хроніки Буресвітла

Незабаром довгий коридор став круто спускатися вниз. Та коли минуло ще півгодини, виявилося, що вона все ще чула звук далеких дзвоників у себе за спиною. Напевно, саме за це тутешні люди їх так любили: навіть у підземеллях Конклаву можна було чути зовнішній світ.

Служниця провела Шаллан до дивовижних на вигляд двостулкових сталевих дверей. Тоді вклонилася дівчині, і та кивком голови відпустила її.

Шаллан не могла не замилуватися красою тих дверей: поверхню покривала різьба у вигляді складних узорів правильної форми — з колами, лініями та ґліфами. Це було щось на кшталт мапи, розділеної на дві половини там, де двері відчинялися. На жаль, вона не мала часу роздивитися всі деталі, а тому поминула їх.

За дверима виявилася величезна кімната, від самих розмірів якої перехоплювало подих. Стіни з гладенької скелі спиналися високо вгору: через тьмяне освітлення вона не могла сказати, на яку саме висоту, проте бачила мерехтіння далеких вогників. Їхні вертикальні поверхні вкривали дюжини маленьких балконів, схожих на приватні ложі в театрі. З багатьох лилося м’яке світло. Чутно було лише звуки перегортуваних сторінок і неясний шепіт. Шаллан здійняла захищену руку до грудей: у цих величних покоях вона почувалася крихітною.

— Ваша Світлосте? — звернувся до неї молодий мажордом, підходячи ближче. — Ви щось шукаєте?

— Певно, нове відчуття перспективи, — з відсутнім виглядом сказала Шаллан. — Як…

— Цю кімнату називають Завісою, — тихо пояснив служник. — Вона передує самому Паланеуму. Обоє існували ще до того, як було засноване місто. Дехто вважає, що ці покої були висічені в скелі самими Співцями зорі.

— А де книги?

— До Паланеуму вам ось сюди, — жестом вказав служник, підводячи її до ряду дверей з іншого боку кімнати.

Пройшовши крізь них, вона опинилася в меншій залі, поділеній на частини товстими кришталевими перегородками. Шаллан підійшла до найближчої з них і провела рукою. Поверхня кришталю була шорстка, мов тесана скеля.

— Створено за допомогою Душезаклинача? — запитала вона.

Її супутник ствердно кивнув. Позаду нього пройшов ще один слуга, вказуючи дорогу старезному подвижнику. Як і більшість із них, той мав поголену голову й довгу бороду. Його просте сіре вбрання було підперезане коричневим поясом. Слуга провів його за ріг, і Шаллан заледве могла розгледіти їхні силуети з іншого боку — мов тіні, що плавали в кришталі.

Вона ступила крок уперед, але служник стиха кашлянув:

— Мені знадобиться ваш вхідний талон, Ваша Світлосте.

— А скільки він коштує? — вагаючись, запитала Шаллан.

— Тисячу сапфірових броамів.

— Так дорого?

— Численні лікарні Його Величності потребують значних коштів на їхнє утримання, — вибачливо сказав чоловік. — А Харбрант тільки й може торгувати, що рибою, дзвониками й інформацією. На два перші товари в нас навряд чи є монополія. Але третій… що ж, у Паланеумі зберігається найбагатша колекція фоліантів і сувоїв у всьому Рошарі. Навіть більша, ніж у Святому анклаві у Валаті. Як виявив останній підрахунок, наше зібрання налічує понад сімсот тисяч окремих текстів.

У її батька було рівно вісімдесят сім книг. Шаллан перечитала їх усі по кілька разів. Скільки ж усього можуть вмістити сімсот тисяч книжок? Вага такого об’єму інформації приголомшила її. Дівчина відчула сильне бажання пробігти поглядом по тих прихованих полицях. Вона змогла би місяцями просто читати назви.

Але ні. Може, після того, як забезпечить майбутнє братів, як фінансові справи родини покращаться, вона ще повернеться. Можливо.

Вона почувалася так, ніби, помираючи з голоду, відмовлялася від свіжого фруктового пирога.

— Де б я могла зачекати, — запитала вона, — якщо той, хто мені потрібен, зараз усередині?

— Ви можете скористатися однією з ніш для читання, — запропонував служник із полегшенням у голосі. Він, певно, боявся, що та влаштує сцену. — Для цього не потрібен вхідний талон. У нас є носії-паршмени, які можуть підняти вас на вищі яруси, якщо забажаєте.

— Дякую, — сказала Шаллан, повертаючись спиною до Паланеуму. Вона знову відчула себе дитиною, яку замкнули в кімнаті, не дозволяючи побігати в саду через батькову параноїдальну тривожність. — А для Її Світлості Джасни вже зарезервована ніша?

— Я можу дізнатися, — відповів служник, ведучи її назад до Завіси з її далекою, невидимою стелею. Він поспішив геть, щоби переговорити з кимось, залишивши Шаллан стояти біля входу до Паланеуму.

Вона могла забігти всередину. Непомітно прослизнути…

Але ні. Брати дражнили її за полохливість, проте не вона втримувала дівчину. Там, поза сумнівом, була охорона, а тому спроба ввірватися всередину неминуче виявилася б не просто марною, а ще й позбавила б її будь-яких шансів змусити Джасну передумати.

Переконати її, проявити свої таланти. Сама думка про це викликала в неї відразу. Шаллан ненавиділа протиборство. За юних літ вона почувалася крихкою кришталевою статуеткою, що зберігається за склом буфета для посуду — дивитися можна, а торкатися — зась. Єдина донька, остання пам’ять про кохану дружину ясновельможного Давара. Їй усе ще здавалося дивним, що саме вона взяла на себе відповідальність після… Після того випадку… Після…