Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Оля ще не вирішила остаточно – куди їй іти, як Поліна Павловна ввечері заявила Шурі:
– Оля хоче перейти до вас. Сьогодні скаржилась мені, що їй сумно сидіти цілий день без вас.
– Олю, правда? Я дуже радий. Ти побачиш, які я меблі сьогодні купив. Кажуть, надзвичайно вигідно.
На цю ніч Оля перейшла до Концова. Вона вже привикла до його ширшавих поцілунків, до важких обіймів. Сьогодні, на сімейному ліжку, з льодяною байдужістю зустріла його буйний запал.
Враз дикий рик розбудив її з омертвіння.
– Так ти йому віддалася?! Сволоч!
І з пітьми, з громовим блиском упали вдари Олі на обличчя, на груди… Оля хряснулась об залізо й висковзнула, немов ранений трусик з обіймів полоза. Але врятуватись було неможливо. Вона була в тісній клітці.
Причаїлася в темному кутку, вся тремтіла, сподіваючись кожного моменту наскоку, а з її розбитої брови спадали каплями чорні, криваві сльози.
З часу інциденту з Тірцою, Сергій почав шукати дружби з чоловіками. Блукаючи в ріжних закутках міста, йому не трудно було зав’язувати знайомства. Це були переважно плаваючі уламки старого корабля мистецтва: парикмахер – артист театру мініятюр, швець – колишній вихованець французької художньої академії, рахівник – поет Ероса, вантажник – колишній режисер мандрівного театру…
Скоро вся компанія перезнайомилась між собою і майже щовечора зустрічалась на богемські бесіди у кого-небудь на кватирі, або й у шинку під вивіскою «Їдальня». Тоді розгорались дебати, виносилися присуди недоречностям сучасного.
– Театр мініятюр, на мою думку, – найпопулярніша галузь мистецтва, я сказав би, найпотрібніша в наш час. Це був би свіжий струмок у нашій затхлій атмосфері. Публіка стомилась, а вони годують її політичною чортовщиною… Я пам’ятаю, як бувало виступаєш…
– Н-да! Сатира потрібна. Гостра сатира. Таких каторжних часів не знало й середньовіччя. Театр у загоні, література в загоні. У мене самого лежить уже дві збірки поезій, – а попробуйте видати.
– Візьміть ви наше сучасне малярство, оце шукання революційної форми… Та це – варварство. Вже коли європейське малярство далі Мане не пішло, то…
– Ну, ви забуваєте про сюрреалізм в Європі, – кинув своє слово Сергій і надзвичайно здивував товаришів.
Сюрреалізм? – такого не чули.
Вже першого вечора Сергій виявив свою широку ерудицію в малярстві й свій талант. Він написав надзвичайної глибини символічну картину «соціялізм», але варварство не змогло його оцінити.
Дальші вечори Сергій розмальовував приятелям сюжети нових своїх картин, які не жили на полотні тільки через те, що нема збуту.
– Так, так. Нема буржуазії – нема й мистецтва.
– Ні, я вірю – в потенції є мистецтво й буде мистецтво.
– Правильно. Воно виявиться нашими талантами. За талант Костя Яковича.
– За талант!
– За талант!..
– Товариство! Чи ж знаємо ми, хто такий справді Кость Якович? Він надзвичайно скромна й скритна людина. А це вже й є благородна риса характеру великої людини. Однак, мені ще пощастило витягти у Костя Яковича кілька мимовільних зізнань, і тепер я глибоко переконаний, що Кость Якович – зовсім не Кость Якович, а справжнє його ім’я красується на картинах паризької виставки…
– Слава! За успіх на паризькій виставці!
– Слава!
– За успіх!
Сергій завжди одмахувавсь од свого таланту й успіхів, але так скромно, що не трудно було переконатись, що справжнє його ім’я лунає по всій Європі.
В приятельській компанії ореол Сергія розцвітав. Це стало його рідною стихією й життям. Потрібно було готуватись на кожний день до диспуту, щоб перемогти опонентів, – вести тонку дипломатію, щоб лишитись на височині своєї слави.
Поволі Сергій став погордливо дивитись на приятелів. Таке поводження якраз личило генієві. Захоплення ним перейшло скоро й до жінок (законних і незаконних), що стали неодмінними атрибутами «богеми».
Тепер, після Тірци, Сергій знав ціну жінкам і ціну їхньої дружби – всі дороги ведуть до Риму. Сміючись в глибині з жіночої дипломатії, на практиці Сергій був сумлінним виконавцем їхніх жадань. Чому не поглумитися з нікчемних істот, які того варті?
О, як незрівнянно вище стояла від них Оля?
Сергій написав їй про це листа.
Він задихається в міщанській атмосфері. Тільки надія й тримає на світі. Скоро його матеріяльне становище окріпне, вона переїде до його й тоді по-людськи житимуть. А тепер він розважається з міщанками. Звичайно, хіба ж Оля могла інакше поставитися? Оля його розуміє, Оля його гордість.