Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Враз Концов прожогом накинувся на фотографію:
– І пам’ять к чорту! Розтопчу…
В той же час до його підскочив Сергій і Микола Васильович:
– Геть, падлюко!
– Мерзота… щоб я більше не бачив тебе в своєму домі.
Поліна Павловна, піднявши фотографію з долівки, плакала навзрид, цілувала обличчя мертвої.
– Я сама винувата… Я сама її загубила…
Випровадивши Концова за двері, Микола Васильович почав виливати своє обурення перед Сергієм:
– Вона мусіла через його отруїтись. І вмерла з синяками на тілі. А що він виробляв, коли вона перед смертю, вже непритомна, згадувала ваше ім’я…
Не багато могли батьки розказати Сергієві про Олю, але він зараз сам глибоко відчував її трагедію. Коли побачив паку власних листів, йому хотілось люто кинутись і всіх їх знищити, щоб і спогад зник. Це були обвинувальні документи в її смерти.
Сергій довго сидів за столом, де сиділа навпроти вона, придушений власним злочином, в напруженому чеканні. Здавалось, ось з’явиться в дверях і привітає його живим голосом. Вона десь є. Вона простить…
Вітя повів Сергія до неї.
Ось за цим рогом «вони» сховались від Зої, ось тут потоком збігав струмок. Висох. Не треба перестрибувати.
Кладовище. Урочисто. Сяє золотом як у храмі. Паленіють клени тисячами свіч. Тихим смутком спадають золоті платки. Барвистим килимом веде доріжка. Тільки шепіт:
«Тихше, тихше… вона спить…»
Як черниця між золотих барв, стояв одиноко чорний гранітовий монумент…
«Тут спочиває Ольга Миколаєвна Концова-Ярова. Народилась… померла…»
Ні, вона жива. Вона вийде зараз з-за тієї каплиці (там сиділи з нею) скорботно-тиха, як осінь, вся в прозоро-блакитному, як небо. Він мусить зустрінути її чистий, щирий…
Враз, немов з землі до нього безліч пожадливих голосів: «Костя… Котик… Кость Якович…»
Немов роблючи закляття перед тічкою темних сил, Сергій вийняв папери, розірвав на безліч пелюсток. Пелюстки відлітали з тихим шелестом і за ним, здавалось, зникали погрозливі голоси.
Він стане самим собою. Він повернеться в своє рідне місто, де лишив образ і віру в майбутнє соціялістичне життя.
Він створить їй свого монумента – він напише образ сучасної загнаної, безвільної, оббреханої, опльованої жінки.
Сергій рішуче підвівся. То був тяжкий сон. Він знову прокинеться в своєму рідному місті. Він має хорошого сюжета і стане великим.
А жовта гілка привабливо – шепотом:
«Мій хороший, любий Сергій…»
Скривлений посміх
1
Дмитро, спакувавши в’язку гілля, глибоко зідхнув:
«Коли б хоч смерть…» – але в ту ж мить, пригадавши за асоціяцією героя з байки, посміхнувся.
Власне, Дмитро ніколи не бажав смерти. Він свідомий був того, що життям користуються тільки раз, і тому не хотів легковажити ним. Це були лише штамповані слова, що їх люди вживають у скрутному стані.
Дмитро глянув навкруги філософським оком. В напівзрубаному лісі – трухляві пні, а поруч випинають зелені памолодки.
«Добре б і собі тягти соки, встромивши ноги в землю», – жартома позаздрив Дмитро. Він ще раз кинув до памолодків любовний погляд і, напружившись, що аж жили виступили йому на скронях, підняв в’язку й поволі почовгав між старих стовбурів дерев.
Тут, у рослинному царстві, Дмитро сам видавався якоюсь рухливою рослиною. З-під засмальцьованого військового кашкета вибивалася гіллякуватими пасмами чуприна, що мішалася з диким волоссям на лиці. Це волосся густо вкривало краї випнутих щелеп і видавалось таким молодим і безладним, як ті пагінці навкруги, очи Дмитра під тягарем в’язки запливали потом, але все ж у них відбивалась думка, а моментами вони засвічувались блиском гумору. Дмитро в порваній полотняній сорочці не міняв своєї вдачі веселуна, що репутацію його придбав ще в гімназії.
Мабуть ніхто з гімназійних товаришів не впізнав би тепер колишнього «Дагона». Та й хто міг би сказати, дивлячись на його зовні, що ця людина була колись у гімназії?
– Ой, ця земля мені, – часом розважливо казав Дмитро своїй дружині Марті, – набиваєш її щодня і в вуха, і в ніс, а сіяти однаково ніде. Отак колись ще наберу повний рот, розсмакую, розсмакую, щоб не кортіло, та як сплюну!.. Піду світ за очи…
Звичайно, Марта мала рацію, коли відповідала йому приповідкою: «Підеш ти… носом».
Дмитро, відпочивши на роздоріжжі, замилувався на колосисту вусату пшеницю: «Прямо тобі фонтаном б’є з землі! Бачив Патруня, як угноїв…»