Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
Отже, саме ранньою весною, коли в західних землях сходив сніг, вийшли наші приятелі на прогулянку та почимчикували до озера, аби помилуватися краєвидом. Аж раптом Круть тицьнув пальцем у напрямку водоспаду.
— Диви-но, що там таке? — спитав він.
— Що там що «от таке»? — здивувався Верть.
— Та ондечки — жовтіє щось просто у водоспаді. А тепер знову пірнуло, а тепер — знов пливе. А що воно там плаває — ми й повинні з’ясувати, мій друже.
— Так от уже й повинні?! — спробував був заперечити Верть.
— Авжеж! — відказав Круть. — А що, як воно стане в пригоді? Тож, мій любий друже, доведеться тобі лізти у воду, аби витягнути оте — що воно там таке? — на берег. Тоді й роздивимося, що воно й до чого.
— Мені? Лізти у воду? Аби принести те сюди? — сумно перепитав, прядучи довгими вухами, віслюк.
— Авжеж, бо як інакше ми роздивимося, що воно таке? — знизав плечима Круть.
— Але… Але ж… — вперся був віслюк, — чи не краще було б тобі полізти у воду, бо це ж тобі кортить дізнатися, що воно там пірнає, а мені — щось не дуже… До того ж у тебе є пальці, то ти в нас хвацький не гірш за тих же людей чи гномів, а в мене — що? Самі копита… Що ти ними вхопиш?
— Не чекав я, ох, не чекав я від тебе такої відповіді, — зітхнув Круть. — Від когось іншого — хай так, але від ліпшого приятеля…
— А що я такого сказав? — спитав віслюк тремтячим голосом, бо відчув, що чимось дуже образив свого друга, і поспішив виправдатися: — Я — чого? Тільки й того, що намагався…
— …загнати! Мене! У холодну воду?! Ніби й не чув про те, які ми, мавпи, слабкі здоров’ям і що нам спіймати застуду, як іншим — чхнути! Гаразд, я полізу! Дарма, що в мене вже й так зуб об зуб скаче, я таки полізу. Нехай я застуджуся та помру… Нехай мій друг ще гірко пожалкує. — Іще мить, і Круть був ладен розридатися.
— О, не ридай, мій друже! — напівзаволав-напівзаридав Віслюк. — Про те я навіть і не думав. Ти ж мене знаєш: телепень — він телепень і є, для нього й однієї думки забагато, а тут одразу ж дві. Через них я і забув про всі твої хвороби. Авжеж, полізу я, а ти й думати забудь про те, аби мочити ноги, обіцяєш?
Круть пообіцяв, і Верть почвалав берегом — цок, цок, цок! — шукаючи поміж скель та брил місце, де б зайти у воду, аби не поламати ноги. Що ж, холоднеча холоднечею, а скелясті береги теж змушували замислитися, перш ніж пірнати в клекотливу пінну каламуть. Тож довгу хвилину Верть ще простояв на березі, тремтячи всім тілом, і все не міг зважитися на рішучий крок, доки позаду не почувся голос приятеля:
— Мабуть, таки доведеться мені!
— Облиш! Ти ж пообіцяв! Уже плигаю! — обізвався Верть. І шубовснув у воду.
В обличчя йому одразу жбурнуло мало не цілий жбан піни, з наступною хвилею він уже наковтався води, а третя накрила його з головою так, що він уже й нічого не бачив. Випірнув він за декілька секунд далеко від того місця, де пірнув під воду. А далі вир підхопив його та потяг усе швидше й швидше по колу, доки він не опинився посередині коловороту і знову булькнув під воду. Якимось дивом він встиг набрати повітря, інакше б йому не виплисти, бо коловорот затягував його все глибше й глибше, і він уже встиг розпрощатися з життям, як раптом його викинуло на поверхню. Насилу перевівши дух, він одразу заходився гребти в напрямку жовтої плями, як вона бачилася у воді, та коли до неї було вже копитом кинути, вона, ніби знущаючись, тихенько попливла собі геть, дісталася водоспаду і зникла у вирі. Коли вона вигулькнула знов, плисти до неї було навіть далі, ніж від початку.
Так по колу вони й ходили, доки віслюк уже посинів від холоднечі, набив синців об гостре каміння і тіла свого від втоми не відчував, коли якоїсь миті йому пощастило і він вчепився і ту штуку зубами. Ось так, зубами, і витяг він її на берег, плутаючись у тій штуковині ногами, бо вона виявилася набагато більшою, ніж то здавалося у воді, — завбільшки з килим, що кладуть перед каміном, а до того ж іще й важка, слизька й холодна.
Хитаючись на неслухняних копитах, він вдерся на берег і скинув ту річ біля ніг свого друга, а сам став осторонь. Із нього рікою текла вода, та в нього вже не було сил обтруситися. Він лише тремтів усім тілом та шмигав носом. А от друзяка — той навіть і не спитав, як він почувається, бо його вкрай зацікавив віслючий улов. Він обійшов його з одного боку, а потім — з іншого, потім розгорнув на березі наче той килим і навіть тицьнув пальцем. В очах у нього спалахнув шельмуватий вогник, і він оголосив:
— Та це ж не що інше, як левова шкура!
— Не-не-невже? — не в змозі втамувати ляскіт зубів, спитав Верть.