Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

Того ранку нікого поряд із ним не було, крім вірного його друга, єдинорога на ім’я Діамант. Одне-одному вони були наче брати, бо не раз рятували одне-одному життя в найзапекліших битвах. Та тепер благородне створіння було зайняте іншою важливою справою: стоячи біля королівського крісла та вигнувши шию, воно лощило свій блакитний ріг до блиску об свій власний молочно-білий бік.

— Щось у мене сьогодні все із рук валиться і навіть до ловів думки не лежать, — казав король єдинорогу, — все дивні новини не йдуть з голови! Як ти гадаєш, мій друже, чи прийдуть до нас сьогодні нові звістки?

— Що тут гадати, володарю? Новина і справді нечувана з давніх часів, бо ані діди, ані прадіди того не пам’ятають, — кивнув єдиноріг, — якщо, звісно, то не чутки та не плітки, а щира, як вона є, правда.

— Які ж то можуть бути плітки, якщо… — почав загинати пальці король, — ще тиждень тому над головою в нас кружляли пташки з криками: «Аслан іде! Він повернувся! Він знову в Нарнії!» А потім ми почули білочок, яким казали їхні родичі, що бачили його. А потім і олень: той казав, що справді бачив його вже тут, на Ліхтарній пустці; бачив у місячному сяйві саме на повний місяць, хоч і далеченько, та вже на власні очі. А слідом за ним хіба не зустріли ми того темношкірого бороданя, купця з Остраханства, — той взагалі стверджував, що поява Аслана — поза всіляких сумнівів. До його слів варто прислухатися, бо самі остраханці в Аслана не вірять, то до чого ж йому плітки плести? І нарешті вчора вночі звістку про нього приніс борсук — він тварина нічна і теж бачив його вночі.

— Усе так, сір, — відповів на те Діамант. — А якщо здається, ніби я не радію, а лише сію сумніви, то те від того, що радість була б занадто велика, аби просто так — взяти й повірити.

— Добре сказано, — зітхнув король, і голос його затремтів від хвилювання. — Мені й самому важко повірити в те, про що навіть і не мріяв!

— Чу! — раптом скинув голову Діамант, настороживши вуха.

— Що там? — упівголоса спитав король.

— Тупіт копит, сір, — відповів Діамант. — Хода така, схожа на галоп. Дуже важка хода. Дуже важкий кінь. А навіть і не кінь — а кентавр. А от і він, — додав він трохи згодом.

Справді, на дальньому краю галявини з’явився величний золотобородий кентавр. З чола він витирав великі краплі людського поту, а його каштанові боки лисніли кінською піною. Побачивши короля, він усе тим самим галопом пролетів усю галявину, зупинився та вклонився йому.

— Вітаю тебе, королю, — мовив він низьким голосом, який здалеку можна було прийняти за рев бика.