Світ не створений
- Автор: Лаюк Мирослав
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-575-9
- Переводчик: Мирослав Лаюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Світ не створений». Краткое содержание книги:
— А галок скільки?
— Це що за бісова ковінька?
— Ну он, — і я показав на кількох.
— Мені то все одна порода. Цих теж називаю воронами. Всіх називаю, крім сорок.
— Чого?
— Сорока — красива птаха, як моя жіночка в молодості! Ой, такі сьогодні тут літали — три штуки!
— Дядьку Колю, дай закурити.
— Ти ж ніби кинув.
— Перед зустріччю з родиною треба трохи нерви вгамувати.
— Ага, святе діло.
— Що там у домі?
— Панство чай п’ють.
У будинку горіли всі вогні.
— Олексію-у-у-у, — вибігли з дверей дві руді малі.
— Обережно, на сходах не впадіть.
Вони мене обіймали й кричали. Вони так мене любили, більше за поні й безе, за ляльок і модних собачок.
— Олексію! Підемо дивитися на треновану свиню?
— На що?
— Ну, треновану свиню, — повторила Ліна.
— Яка вміє рахувати, — додавала Ліля.
— У цирку, — казала Ліна.
— Хрю-хрю, — говорила Ліля.
— Свинка.
— Тренована.
Вони мене любили, бо я був кращим навіть за дресировану свиню — я називав їх принцесами! Як завжди, розсіяні, діти піднімалися сходами. Ліна таки впала й поранила коліно. Ліля закричала, налякана кров’ю. Хай як цинічно, але дитяча кров зараз на краще. Тепер родина займеться оброблянням рани Ліни й виховуванням стриманості юної панянки, а тому менше оброблятиме мій мозок. Випадок приніс у жертву дитину заради мене.
В глибині зали попивала чай моя мама. Як завжди — стримана, але мене таки поцілувала в чоло. Зранку мама постриглася а ля гарсон, зовсім коротко, і від цього стала ще молодшою. На столику неподалік у тарілочці притягували погляд прекрасні еклери, які могла приготувати тільки вона. Жодна кухарка, жоден ресторан не досягли її рівня майстерності у цій справі.
— Завтра ми виїжджаємо у Францію. Уже всі речі складено.
— Так одразу?
— Нема чого чекати.
— Ну, шкода, що так швидко.
— Це ми ще пізно одумалися!
— Гарно вам з’їздити, — сказав я з набитим ротом.
— Що? О святі небеса! «Вам»? Яким «вам»? — артистично засміялася. — «Нам»! «Нам», синку.
Дядько підбіг заспокоювати. З еклера витік крем і впав на килим. Я, поки ніхто не бачив, втер його у ворс, як ртутну мазь у шкіру сифілітика, щиро не розуміючи, чому мама плаче. Ну, їде вона в Париж. Їде — не назавжди ж. Вона взагалі рідко мене бачить. То переживе й ті кілька тижнів чи навіть місяців, що зібралася побути в чужій країні.
— Ти мусиш втікати з нами. Ти знаєш, що сталося з паном Бжинським, хресним твого покійного батька?
— Не знаю, я самого пана раз в житті бачив.
— А з паном Грищенком?
— Ні, мамо. Чого ти хочеш?
— Пана Бжинського повісили на — уявляєш — кедрові, там дуже важко шнурок прив’язати, він із хвої сповзає. Люди помістя розікрали. Всі панські маєтки захоплює революція! З дня на день і сюди увійдуть або червоні, тютюнники якісь, або анархісти, або ще щось зелене й фіолетове!
— Уже входили — і нічого страшного не сталося.
— Ой, дитино…
— То ви хочете звідси назавжди їхати?
— Ми! Не «ви», а «ми»!
— Треба подумати.
— Ти здурів? Чи оглух? З дня на день це місто буде знищене!
— Нічого цьому місту ніколи не буде.
— Не переч матері!
— У мене тут наречена.
— Синку…
— Аліна, її звуть Аліна.
— А вона з порядної родини?
— Нормальної.
— То візьмеш її з собою.
— Вона не поїде.
— Якщо любить — поїде.
Дядько, тримаючись за живіт, схожий на дріжджове тісто, тільки підтакував, хитаючи головою, як індик — куль-куль-куль, куль-куль-куль. Діти гралися, знову літали по дому, падали на землю, а гувернантка їх піднімала. Ліна з перев’язаною ногою діставала з вазочки рахат-лу-кум.
— Добраніч, — сказав я нарешті.
— Куди ти зібрався? — схопилася мама.
— Як це куди? Додому, у прибутковий дім на Костянтинівській.
— Ночуй тут, ми вже тобі ліжко приготували, — говорив у вуса дядько.
— Та невже? — кривився я.
— Я тебе благаю, — і вона ледь не кинулася на коліна. — Благаю тебе, синочку, ночуй тут!
Ну, переночую тут: слово матері — закон. Особливо якщо тобі це ще й вигідно. (Мені вже давно треба було прийняти ванну, а на Костянтинівці це перетворювалося на проблему).
Засинаючи, вдихаючи власну чистоту, згадав про записку від Аліни. Мало що було видно, тому встав і підійшов до вікна, де у дворі горів ліхтар. Під стовпом купчилися мокролапі ворони. Коля куняв, зачепившись фуфайкою за ґрати. Захотілося прочитати записку ще раз, щоб вкотре про все подумати: