Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор
- Автор: Конквест Роберт
- Год: 1993
- Язык: украинский
- ISBN: 5-325-00461-1
- Жанр: История
Электронная книга - «Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор». Краткое содержание книги:
«Жнива скорботи» — переконлива спроба відтворити для широкого загалу якомога повнішу картину цієї трагедії. Автор книжки — один із найвідоміших західних дослідників радянської історії Роберт Конквест — написав її тоді, коли не тільки в колишньому СРСР, а й багатьма на Заході не визнавався навіть самий факт голодомору.
Оригінал електронної версії книги знаходиться за адресою http://zhnyva33.narod.ru
Тут слід зауважити: попри всі теоретичні міркування Леніна було б, мабуть, очевидною помилкою вишукувати в них реальне підґрунтя для якогось певного курсу. Часом складається враження, що тоді він (як і на ранніх стадіях революції) попросту не знав, яким шляхом рухатися вперед, і намагався не помилитися у виборі найкращого варіанта. Так, на XI з'їзді РКП (б) (1922) він оголосив: відступ зайшов надто далеко, й настав час знову перейти в наступ. Однак, мабуть, і ця його думка швидко змінилася, бо ніяких змін у партійній політиці не відбулося.
Відбудова промисловості була частиною непу, а отже, це також означало поступки капіталізмові. За словами Леніна («Нова економічна політика і завдання політосвіт»), в жовтні 1921 р. через розвал промислового виробництва пролетаріат перестав існувати як клас, і у відродженні його допомагатимуть капіталісти — ті, які дістануть на це дозвіл. У певний момент Ленін навіть твердив, що великих капіталістів можна перетворити на союзників у боротьбі проти «головного ворога» — дрібного селянського власника (повторюючи тим самим свою ж, уже оприлюднену в 1918 р. формулу, згідно з якою «дрібнобуржуазна стихія» є «головним ворогом соціалізму в нас»).
Коли Ленін не закликав до швидкого переходу в наступ — тобто коли посідав чіткі пронепівські позиції, — він гадав, що боротьба за лояльність селянина-середняка триватиме, можливо, протягом кількох поколінь або, в найліпшому випадку — 19–20 років (насправді ж неп офіційно існував трохи менше дев'яти років). Однак усупереч цій тактичній настанові вождь партії завжди дотримувався теоретичного погляду, за яким «селянство постійно, щоденно, кожночасно і в масовому масштабі породжує капіталізм і буржуазію». Це мало виправдовувати граничну пильність і використання щонайменшої можливості, аби покласти край такому станові речей. Ленін уважав, що за тодішньої обстановки у світі період мирного будівництва не буде надто довгим, а в листі до Л. Каменєва від 3 березня 1922 р. (вперше надрукованому аж у 1959 р.) підкреслював: «Величезна помилка думати, що неп поклав край теророві. Ми ще повернемося до терору і до терору економічного».
У своїй класичній англомовній праці «Ленін і більшовики» (Лондон, 1966) Адам Улам доходить висновку: якби Ленін прожив довше, він покінчив би з непом раніше, ніж Сталін, бо ж останньому перед такою зміною курсу потрібно було ще зміцнити власне становище. Та хоч би як там було, поступовий відхід Леніна від державної й партійної діяльності та його смерть у січні 1924 р. поставили більшовиків перед проблемою, що її необхідно було розв'язати рано чи пізно, — в будь-який спосіб позбавитися від незалежного селянина.
* * *Непевність Леніна у прийнятті тих або інших рішень пояснюється внутрішніми суперечками в партії. З одного боку, суто економічні потреби вимагали розвитку сільського господарства, а отже, й усілякого заохочування селянина — високопродуктивного виробника. З іншого ж боку, політичні міркування й доктринальні настанови примушували більшовиків убачати в цьому виробникові «класового ворога» й покладатися у своїй селянській політиці на мало-, а то й узагалі непродуктивні елементи. До речі, додержуватися «класової чистоти» було дуже важко, оскільки після надання допомоги «незаможникові» він уже переставав бути таким, а «безземельний селянин», діставши земельний наділ, теж переходив в іншу категорію; що ж до «середняка», то в міру нагромадження статків він автоматично перетворювався в очах комуністів на «куркуля».
Всі ці проблеми Сталін «розв'язав» аж у 1930 р. А поки що найнагальнішим завданням була відбудова сільського господарства, й партія мусила змиритися з тим, що на той час її можна було здійснити тільки шляхом стимулювання виробника-«куркуля».
У національному питанні теж необхідно було тимчасово відступити. В період громадянської війни ні Ленін, ні Денікін навіть не збиралися надавати реальної незалежності Україні (як і іншим регіонам колишньої імперії), однак утримати її тоді не спромоглися. Все ж більшовицький лідер виявився кращим тактиком: йому вдалося закласти основи такої політики, яка містила в собі великі потенційні можливості для реалізації планів комуністів у майбутньому. Білі ж повелися інакше. Вони не ігнорували цілком національні проблеми, як це про них часом кажуть, і Колчак настійно вимагав незалежності для Польщі, Фінляндії та інших країн, але у вирішальний момент його думку відкинули, й Денікін ударив на Москву під гаслом «єдиної й неподільної Росії».
Сучасні українські комуністи-дисиденти нерідко добирають цитати з праць і промов Леніна, з яких має випливати, що він принципово співчував ідеї державності національних меншостей. Проте насправді він добре розумів небезпеку для радянської влади, приховану в національних прагненнях українського та інших народів, а тому завжди жадав їх нейтралізації й ні на мить не відмовлявся від принципу централізації й наміру запровадити на руїнах царської імперії всеосяжний контроль Москви. Проблема полягала тільки у виборі правильної тактики.
* * *