Келія Чайної Троянди. 1989-1999
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-012-5
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Келія Чайної Троянди. 1989-1999». Краткое содержание книги:
Може, тому й розпочинається осінь. Звук картоплі, яка падає до відра, — сусіди вибирають. Звуки дзвонів, які гойдаються на батуринській дзвіниці. Трансцендентне. Те, що виходить поза межі, водночас залишаючись у них. Не можна бути скнарою і берегти себе; треба проростати з себе, над собою, сміливо, і безстрашно, і радісно летіти в найяснішу темряву, постійно збуваючись, безперервно стаючи собою для Нього, а не для себе. Заспокоєння — це лет, а не нерухомість каменю. Спокійно і радісно летить дощ. Спокійно і радісно летить зерно у розкриту землю. Рівновага досягається в леті, а не в нерухомості. Може, тому все менше хочеться говорити. Може, тому все менше хочеться німувати. Говорити, мовчати і говорити знову.
Хіба цього, отакого знання, не досить для того, щоб летіти? Хіба вже саме це знання не є летючим, легким, незумовленим? Хіба треба ще якоїсь іншої мови? Тільки зосередитися. Тільки не пильнувати, не стежити за душею. Вона й так уже все вміє. Відпустити її на волю. Відпустити її на Божу волю. Вона — це я, а я — Твій, Господи; все ще Твій; чи вже Твій. Хай буде так.
Останній день літа, несподівано гарний день, коли пощастило спіймати три рибини і зготувати з них юшку — буде сюрприз до завтрашнього маминого приїзду, — аж приїхав Кашка і привіз коробку тютюну Kansas від Андрія Деркача; коли читав Ніцше і Біблію, коли повертався із Сейму стежкою, яка біліла в сутінках, однією і тією ж, вічною для мене від найперших днів життя; і дзюрчала річкова вода біля дерев'яних підпор пішоходки, і світив крізь імлу повний місяць, і я був сам, але, може, вперше в житті не гнітила мене самота, а насолоджувався, тому що, може, вперше в житті я був справді сам і сам обрав цю самотність, сам прагнув бути сам. Адже, якщо замислитись, я ніколи не залишався самотнім насправді; хтось постійно був поруч — коли не в снах, то в спогадах, або візіях, або очікуваннях, або в голосах із радіо чи магнітофона, або в постатях із телевізора. І тому я проклинав цю ерзац-самотність, наївно, по-дилетантському вважаючи її самотністю справдешньою, реальною, справжньою, такою самою, як і в містиків та анахоретів; такою ж, яку мав і Ти. Але ні, — все це сповнене примарами і шумом, шумом і люттю, як у того шекспірівського безумця; я проганяв людей іззовні, але не вмів вигнати їх ізсередини, із себе, не вмів очистити Твого храму.
Треба поволі ставати Майстром Самотности; треба неквапливо вирощувати тютюн, розмотувати вудку і закидати її в плавну безперервну течію; все надходить у визначений час, у Твої строки, і День Твій прийде так само тільки тоді, коли Ти визначиш, і мій день, і моя ніч так само. Тому треба бути неквапливим і послідовним; тому треба бути ретельним і терплячим; тому треба бути покірним і безстрашним. Так проводжаю я суєтне, важке літо, в якому, втім, теж було трохи сонця; так я зустрічаю осінь Твою, Господи; і хай буде так.
Цілий день майже — злива з осінніми громами і блискавицями, з багатством зрізаного тютюну, дуже простими розмовами з мамою. Вечірній чай у Кашки; бесіда в основному про антологію ДАКу. Прощаємося зі своєю молодістю, поволі осеніємо, поволі приносимо плоди. П'ятнадцять років. Дружба. Спалахи недовіри, ненависти, поблажливости і холоду у стосунках поміж нами. Втечі й повернення. І ось тепер потроху увиразнюється те, чим мав стати ДАК, і те, чим він так або так був: духовне братство, прообраз духовного ордену і Церкви в її первісному значенні, в Ісусовому розумінні. Створюючи ДАК, ми створювалися самі. ДАК — це ми; він ріс і дорослішав, пиячив і творив разом із нами, в нас. ДАК — нова і водночас давня форма одного і того самого: спільности, соборности, єдности; можливо, колись — святости. Залежно і від того, що ми вкладаємо у слово «святість». І ось тепер іще раз стала гостро відчутною знаковість слів, їхні обмежені можливості, тому що ми п'ятнадцять років жили в Церкві, не підозрюючи, що саме Церквою називається таке життя. На чому ґрунтувалася наша віра, що притягувало нас одне до одного, чому відсіювалися інші, чужі люди? Чому не приживалися серед нас? Адже не було перед нами Бога зі своїм Об'явленням і Благою вістю. Не було спільного, одного-єдиного Вчителя. Тривалий час ми вважали вчителем Кашку. Але він стверджує, що вчився разом із нами і від нас. Хтозна. Була юність. Була поезія. Було вино. Були чай і тютюн. Були наші розмови і пригоди у світі інших людей. І якесь болісне відчуття власної винятковости, відчуття гостре й автентичне. А на чому ґрунтувалося воно? Чи все це було безпідставним, юнацькими ілюзіями і претензіями? Чому ми від початку не вірили старшим за нас — і добре, звичайно, робили, — шукаючи серед своїх ровесників, серед свого юного тоді покоління? Рябчук, Чубай, Малкович, Андрухович, Неборак, Пашковський і т. д. Усе це залишається неосмисленим. ДАК продовжує жити.