Співробітник ЧК

Філіппов явно завагався.

Брокман підвівся, стиснув у кулаці бронзовий набалдашник прес-пап'є.

— Послухай, Філіппов, — промовив він неголосно, але так, що льотчик швидко звів на нього очі,— я тебе знаю як більшовика, інакше я б по-іншому розмовляв... Там у штабі якась сволота засіла, заявляю це тобі як партійному товаришеві. І попереджаю: виконання подібних наказів — усе одно, що зрада революції! Моя відповідальність більша за твою... Полетіти я тобі все одно не дам. А полетиш — знайду де хочеш. Так краще сам усвідом...

Олексій бачив, що Філіппов здається. Він уже не заперечував, а тільки дивився на Брокмана, хмурячи жовті, вицвілі на сонці брови.

Хоч Олексієві важко було зробити висновок, правий Брокман чи ні, але в усьому образі голови ЧК і його манері говорити була така впевнена, спокійна сила, яка переконувала без слів. Дивлячись на нього, Олексій подумав: «Оце чоловік! Бойовий!..»

Він не дочекався кінця розмови. Користуючись тим, що Брокман і Філіппов забули, здавалося, про його присутність, Олексій зібрав свої пожитки і вийшов з кімнати.

У коридорі Олексій зіткнувся з рум'яним парубчаком — черговим.

— В порядку? — поцікавився той.

— В порядку. Працюватиму у вас. Черговий простягнув руку.

— Приємно познайомитися. Оперативний співробітник Федір Фомін.— І відразу ж, переходячи на «ти», спитав: — Ну, як тобі наш голова?

— Міцний!

— Ого! — Фомін багатозначно підняв палець.— Сама сила!

Він виявився розторопним хлопцем. Кудись сходив, дістав талони на обід і сам відвів Олексія в їдальню.

Вони їли ячну кашу з олією, пили несолодкий чай, з жерстяним присмаком, і Фомін розповідав Олексієві про людей, які сиділи де-не-де за столиками. Кожного з них він наділяв гучними, урочистими епітетами:

— Он, в кутку, бачиш,— Адамчук,— шепотів він, показуючи на літнього чекіста з густою сивиною в короткому волоссі.— Уповноважений по бебе («Бебе» (б. б.) —так називали відділи по боротьбі з бандитизмом.), гроза бандитів, самого Кузьку-анархіста спіймав! А он той — Іларіонов. О-о, брат, це людина! Полум'яний борець, пощади ворогові не дає! Як дорветься до діла — земля горить під ним!.. .

В Іларіонова були тонкі інтелігентні риси обличчя, рухи поривчасті і вуглуваті. Блідоголубі, глибоко запалі очі ні на чому не спинялися подовгу. Він здавався людиною нервовою і неврівноваженою...

Зате в третьому чекісті, на якого вказав Фомін, урівноваженості вистачило б на трьох. Звали його Микита Боденко. Величезний на зріст, широкоплечий, повільний і спокійний, він справляв враження простуватого, добродушного вайла. Комір гімнастьорки не сходився на його богатирській шиї, а стіл, за яким він сидів, здавалось, був не на його зріст. Фомін захоплено сказав:

— Сили в нього, наче в бугая! Київський богатир! Попадись йому Іван Піддубний — поклав би, побий мене грім!..

Фомін був недавно направлений на роботу в ЧК райкомом комсомолу, і ця робота сповнювала його гордістю, яку він, хоч і намагався, не міг приховати. Він любив говорити. «Ми, чекісти...», «У нашій чекістській справі», і при цьому рум'яне обличчя парубчака ставало поважним, і це ще яскравіше підкреслювало його загалом зовсім хлопчачий вік — років сімнадцять, не більше. Брок-мана він вважав зразком чекіста і, захлинаючись від захоплення, розповів Олексієві, як той, керуючи нещодавно облавою на політичних бандитів, що переховувалися на Сухарному, власноручно скрутив здоровенного бандюгу, який все-таки встиг прострелити голові литку лівої ноги.