Співробітник ЧК
- Автор: Лукин Александр Александрович, Поляновский Дмитрий Иоганович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: П. Д. Резніков
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Співробітник ЧК». Краткое содержание книги:
У місто Херсон на роботу в ЧК направляють молодого малодосвідченого працівника. Юнак одразу потрапляє у вир незвичайних подій. У місті діє шпигунська організація, яка веде підривну роботу проти Радянської влади, і молодому чекістові доручають викрити ворогів. Багато небезпечних пригод зазнав співробітник ЧК, перш ніж йому вдалося виконати це важливе завдання.
Образ молодого героя, що прагне до подвигу, не шкодує свого життя в ім'я торжества правди, глибоко хвилює, викликає захоплення.
Два воєнних роки — великий строк. За цей час Херсон багато перетерпів. Були тут денікінці, був отаман Григор'єв, були греки і французи. Сліди їх відвідин зустрічалися на кожному кроці: то обгорілі балки замість будинку, то зламане артилерійським снарядом дерево... Зараз Херсон був обложений Врангелем. Так само, як і два роки тому, сюди долинав гарматний гуркіт. Стріляли десь за Дніпром. Пружні удари пострілів чергувалися з обвальним гуркотом розривів.
— Звідки б'ють? — спитав Олексій. Візниця відповів, сердячись невідомо на кого:
— Що це за «б'ють»? Хіба це б'ють? Ось уночі побачиш, що буде.
Місто мало занедбаний і непривітний вигляд. У канавах при дорозі гнили помиї, в них рилися здичавілі собаки. В гарячому повітрі розпливався сморід. Жителі снували заклопотані, не звертаючи уваги на те, що робиться навколо. Відчувалося, що ці люди вже давно звикли і до такої занедбаності, і до бруду, і до артилерійської стрілянини, і до всього іншого, що їх нічим уже не можна здивувати. Як не схожі вони були на тих галасливих, темпераментних херсонців, яких Олексій знав з дитинства.
Та й сам він був уже не той довгов'язий гімназист, що квітневої ночі вісімнадцятого року на рибальському баркасі відступив у плавні з рештками розбитих німцями фронтовиків. Дорога його на батьківщину кружляла по Україні, по Росії, завертала далеко на північ, до Пермі, і знову, хитро попетлявши, привела на Херсонщину. Близько року Альошка був ординарцем Силіна, який командував піхотним полком у Червоній Армії. Потім Силіна перевели на партійну роботу, призначили комісаром кавалерійської дивізії, і він перетягнув Олексія за собою. Тут Олексій став працювати в особливому відділі. Рекомендував його туди Силін. «Досить, — сказав він,— в ординарцях сидіти. У хлопця голова культурна, а він на побігеньках — не по-хазяйськи це!..»
Сім місяців Олексій працював молодшим військовим слідчим... Тут же прийняли його і в партію...
У квітні двадцятого року дивізія зупинилась у Верхньому Токмаку. Коли вона рушила далі, Олексія в ній уже не було: його звалив тиф. Він не бачив, як рушила вперед дивізія, не довелося йому попрощатися і з товаришами, але коли до нього повернулася свідомість, знайшов у лікарняній тумбочці товсту пачку листів від однополчан і характеристики, залишені йому Силіним і начальником особливого відділу Головіним. З цими характеристиками, виписавшись із лікарні, він приїхав у Харків, в ЦУПЧрезком (ЦУПЧрезком — Центральне управління надзвичайними комісіями України), і звідти, провештавшись два тижні без діла, чекаючи призначення, був направлений у розпорядження херсонського ЧК.
І ось тепер на попутній підводі в'їжджав у місто високий на зріст червоноармієць, стрижений, худий після недавно перенесеного тифу. В нього обвітрені, обпалені сонцем вилиці, твердий рот. І на вигляд йому можна дати набагато більше його дев'ятнадцяти років. Тільки в пильних світлосірих очах такий самий холодний і неспокійний блиск, як і два роки тому...
Одягнений Олексій був погано. Гімнастьорка і штани аж розповзалися, такі були старі. Сумне видовисько являли чоботи: зітлілі халяви, підошви діряві, сяк-так скріплені шматочками дроту і підв'язані мотузком. З дірок стирчали кінці рваних онуч. Шинелі не було зовсім...
Біля Лютеранської вулиці, де колись Олексій (тоді ще Альошка) стріляв у шпигуна з приміщення іноземного консульства, селянин повернув ліворуч.
— Стривай, дядьку, ти куди?
— А тобі що?
— Так мені ж праворуч треба.
— Ну то йди, хто ж тебе держить? — здивувався візниця.
Олексій зіскочив з воза. Сперечатися було марно. А втім, він не шкодував, що решту шляху доведеться іти пішки.
І ось він знову йшов по Суворовській у густій прохолодній тіні її розлогих дерев. Він згадав чомусь не вісімнадцятий рік, не німців і розстріл фронтовиків біля Потьомкінської, а той далекий, що здавався тепер незвичайним, час, коли він бігав тут хлопчиськом.
Ось вулиця, де була його гімназія. А он кафе-кондитерська німця Лаупмана, де продавали шербет і різні сорти морозива з варенням та горіхами — мрію всіх херсонських хлоп'ят. Ці чудові на смак ласощі називалися «неаполітанським спумоні». Зараз кафе закрито, вітрини закладені дошками і на них висить об'ява:
«Харчувальний пункт перенесено на Віттовську».
Гарматні розриви тут чути дужче, але, незважаючи на це, людей багато — господарки з порожніми кошиками; радслужбовці, які кудись поспішають; червоноар-мійці, матроси, селяни; біженці з сумними і голодними очима, що забрели з вокзалу, шукаючи чогось їстівного. В затінку під порожніми дерев'яними кіосками зграйками сидять безпритульні...