Сім стихій

Я почав пригадувати для них пісню. Це мала бути давня пісня, така, яку не часто почуєш. Можливо, та, що її колись проспівав мені дід. «Хай буде так, — подумав я, — адже Сооллі її не знає».

І тоді один з тих, що сиділи, хлопець у кепці, з погаслою цигаркою в руці, неголосно почав: «Славнеє море, священний Байкал…» Він співав просто, як міг, але я просив його тягнути голосні звуки, аби передати дивовижну протяжність мелодії. Голос його зазвучав дзвінко й чисто. Сооллі бачила його сірі уважні очі, що пильно дивилися на неї. Вона здригнулась, я помітив це.

Мені хотілося, щоб Сооллі почула звертання до вітру: «Гей, баргузин…» Але як передати це, як донести до неї незвичайні поєднання слів та звуків? Вони повинні проспівати це всі разом, не наголошуючи на думці, проспівати стиха, рівно й дзвінко. І голоси їхні раптом зазвучали. Пісня виводила навдивовижу протяжною.

Я вибрав одного з тих, хто сидів попереду, щоб він на повен голос проспівав рядок, де так багато звуків «р», які передають тривогу, що вже минула: «В нетрях не рикнув зажерливий звір…» «Хай співає це місце голосніше», — подумав я. І він проспівав. У нього були ледь розкосі очі, міцні вилиці, запалі щоки. Він замовк, щоб слухати, як співають інші.

Вони співали по черзі, не змовляючись, не киваючи один одному, обличчя їхні були нерухомі, а погляд зіркий і пронизливий. Третій із тих, що сиділи попереду, виділив звук «о» в рядку «Хлібом кормили…» І всі почуття, як мені здавалося, тільки й можна було передати, увиразнивши це «о». А той, що стояв коло берези, повинен був краще за інших знати, як звучить довге «а» і як народжується музика з незабутньо чарівливого чергування голосних у словах давньої-предавньої пісні.