Сім стихій
- Автор: Щербаков Владимир Иванович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: Млолдь
- Переводчик: Анатолій Таран
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Сім стихій». Краткое содержание книги:
До складу роману увійшли також оповідання «Загадкова жінка» та повість «Берег Сонця», які раніше публікувалися окремо.
Працювати починали рано. За кілька днів я відчув, що мене вважали вже за свого. Це почуття завжди радісне. Проте я знав, що невдовзі мені доведеться розпрощатися з усіма, хто був у цій експедиції, і згадати про обіцянку, яку дав Янкову.
Робота посувалася не дуже швидко. Електрична помпа подавала воду до кручі. Струмінь правив за скальпель, що розтинає шар землі. Помалу виступали на поверхню кістки. Часто-густо доводилося зупинятись і працювати вручну, щоб не пошкодити скелет. Це був викопний вусатий кит; мене вражали його розміри: двадцять вісім метрів! Кожне ребро не менше трьох метрів! Хребет кита і той не обхопиш.
— Були часи, іншим був Північний океан, — розмірковував уголос Олонгоєв. — І криги не було влітку, і кити водилися. Такого красеня нині на всій планеті не знайдеш. Найбільший із гренландських китів майже вдвічі менший.
— Як ти його тут побачив? Полював?
— Песці стежку показали. Навесні всі сліди вели в один бік. Багато слідів. «Що таке?» — думаю. Рушив по слідах. Ось і набрів. Спочатку, думав, мамонт. Потім дивлюся: ні, не те.
— Виходить, песці здобич почули?
— Дуже їм китове м’ясо до смаку припало. Навіть мене перестали боятись. У повітря вистрілиш, щоб налякати — розбіжаться. Довелося ліхтар з червоним склом поставити. Але ж і кумедно вони на нього гавкали, майже як собаки. Зберуться довкола, люті, шерсть дибки, а підійти бояться. Так і вцілів кит. Тепер можна взнати, чим він годувався тут п’ять тисяч років тому. І як жив. І де поплавав за своє довге життя. Теперішні кити живуть на півночі й на півдні, в Антарктиці. І в гості один до одного не плавають. А раніше? Зовсім мало знаємо…
Неподалік від нас низка озер. На їх берегах височіли стовбури модрин. Я знав: водойми тут найчастіше виникають від того, що лід починає підтавати. Лід цей захований під грунтом. Зверху ростуть модрини, їх коріння та нижні частини стовбурів, ніби у спадок, дістаються потім риб’ячому населенню — щукам, чирам, харіусам.
У тонкому шарі життя, що розпластався по тутешніх тундрах, вічний сон часто-густо приходить иа зміну піднесенню та квітуванню. По-зрадницьки ненадійні крижані мури: їх прориває вода, і тоді ціле озеро раптом втікає у річку. На оголеному дні лишаються чорні пеньки, мул, торф — і одразу ж лід крають ручаї, протаюють нові лабіринти у мерзлих товщах. Чи не в таких оце місцях і чигала колись загибель на мамонтів?
— Якщо мамонти й збереглися, то натрапити на них можна тільки тут, — сказав я Василеві.
— Жодного разу не бачив великого звіра, — відповів він серйозно і, поміркувавши, додав: — Давно-давно їздили на собаках до островів, кістку добували. Нині її лишилося дуже мало.
— Далеко їздили?
— Далеко. До Новосибірських островів. Через протоки.
…Ліс ховається тут у долинах гірських річок. У широких заболочених улоговинах, де викопний лід виступає над урізом води, модрини заввишки як людина. Я зрізав одну з цих страдниць і налічив у стовбурі понад сто річних кілець.
Згори, з еля, добре все видно: довкола мерехтять бліді свічада озер, над ними здіймаються округлі безлісні вершини гірських кряжів.
Дедалі частіше вигравали спалахи.
І не раз світлішало небо на півночі й над рівниною з’являлося м’яке рівне сяйво. Зеленкувато-голубе вогненне проміння розбігалося по всьому небесному склепінню, мовби нашукуючи когось: шайтана, жар-птицю, крилатого огиря… Промені почергово спалахували, розширювалися; крутилися, мов веретено, гублячи вогненне оперення; як із жар-птиці, опадало з них яскраве пір’я і світлий пух. Починався велетенський танок. Виростали й руйнувалися невагомі замки, небесні мости. Мить — і картина змінювалася. Наче з дна моря виринали раптом обриси далеких сопок. Над тундрою спалахувала далека заграва. І довго ще металися довкола її химерні відсвітки.