Сім стихій
- Автор: Щербаков Владимир Иванович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: Млолдь
- Переводчик: Анатолій Таран
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Сім стихій». Краткое содержание книги:
До складу роману увійшли також оповідання «Загадкова жінка» та повість «Берег Сонця», які раніше публікувалися окремо.
Однак тепер становище змінювалося: від окремих реліктових видів приморської фауни треба було перейти до цілих рослинних угруповань. Це мала бути модель цілої зони, якою управляють. Відтворення лісових масивів, відродження долин — це не пошуки наосліп, після яких найчастіше лишаються сумні пам’ятки — запустіння, ерозія земель. На волі іноді буяють бур’яни та різні чагарі, однак мине час — зміняться покоління, і на тому ж самому, здавалося б, безнадійному місці виросте ліс. Буває й інакше: така-сяка турбота дає нетривкий успіх, далі — не без сприяння людини — ліси відступають, річки міліють, звірі та птахи нашукують нові місця або ж гинуть. Так він мені пояснив.
Янков збирався завітати в наші краї. Я квапив його. Між нами — три-чотири години дороги, а він усе барився. Починався вересень. Мені належала відпустка. А я на нього чекав і сидів у місті, утішаючись думкою про те, як ми з ним обшастаємо узбережжя та гірські перевали. Десь у хащах набредемо на білий горіх і корінь життя, будемо продиратися крізь зарості заманихи чи просто якого-небудь ягідника. Женьшень, лотос, бразенія ростуть у нас на волі.
Здається, і в нас є фітотрон чи навіть два, проте не такі, вони не схожі на велетенську лабораторію Янкова. Він мені казав. У нього все не лише росте, а й утворює цілі ботаніко-географічні зони під дахом. У нас — інакше. «Немає комплексного підходу, — так він висловився, — окрім того, у нас захоплюються тропіками». Що ж, подивимося, чи допоможе його поїздка відновити загиблі пижмові степи біля Ханки або зарості бразенії Шребера в озері Зоря. Колись не уявляли, як важко це зробити, і вважали примхою. Нині знають, чого це кошту6, і думають з цього приводу інакше.
До мене доходили чутки про незвичайну жінку. В глухій місцині, на стрімкій повноводій річці, коли пішла крига, вона врятувала двох хлопчаків, яким закортіло перебратися на безлюдний острів. На шляху до острівця обидва робінзони почали мовчки, мужньо тонути. І лиха не минути б, усе відбувалося надто швидко. Раптом по тонкій кризі, перестрибуючи через чорні розводдя, пробігла вона, кинулася в холодну воду, зникла під крижиною, витягнула обох і не знати як на очах у невеличкої команди рятувального еля вивела, винесла їх на берег.
…У місті, в синьому просвітку поміж липами, раптом з’явиться на алеї жінка, схожа й несхожа на Аїру: легка хода, ледь чутний шелест невагомої, як туман, сукні, хмарка волосся, то світлого, то темного, то золотавого, теплого. І чарівний погляд прозорих очей. У полі, в лісі, на осонні — її плечі кольору світлої бронзи, букетик квітів у засмаглих руках, ледь примітний слід, що тягнеться за нею по сплутаній траві, миттєвий осяйний погляд з-під напівопущених вій.
Начебто бачили жінку далеко від берега рибалки. Вона пливла наввипередки з дельфінами. Над ними ширяли летючі риби, які в останні роки з’явилися навіть біля Сахаліну. З судна просигналили, думали, потрібна допомога. Свята морська наївність.
Хто знає, чи так було насправді. Якби вона продовжувала в тому ж дусі й далі, про неї склали б легенди. Проте випадок особливий: легендам про неї аж ніяк не переважити правду.
…Раптом з’ясувалося, що мені треба їхати на Північ. Неподалік від гирла Алазеї старий мисливець-якут Василь Олонгоєв натрапив на викопного кита. Це, без перебільшення, справжня сенсація.
Кілька тисячоліть тому стотонний велетень підійшов до берега і, як це буває з китами, буквально сів на мілину. Море відступило, і цар ссавців знайшов свій останній притулок під шаром суглинків. Минули віки, і море повернулося назад, відібравши у суходолу свої давні володіння. Вода наступала. Траплялися роки, коли двометрова смуга берега опинялася за межами прибою.
Василь Олонгоєв виявився не дуже балакучим, проте веселим чоловіком. У теплому наметі першовідкривачів викопного дива знайшлося місце і для мене. Кілька днів я жив життям ескімосів, чукчів і мандрівних мисливців, таким, яким воно було, мабуть, десятки років тому.
На узбережжі панувала тиша. Тільки ночами завивав вітер і вранці сліпуче білий сніг сяяв так яскраво, що кожного разу доводилося заново призвичаюватися до незайманості та чистоти північного пейзажу. Крижини з шурхотом то відходили в море, то присувалися до берега.
Якось уночі мене розбудив Олонгоєв:
— Прокинься, Глібе, північне сяйво проспиш!
Я схопився і швидко одягнувся. Ми вийшли в ніч, розцвічену мерехтінням живих вогнів: зелені й червоні стовпи світла повисали над нами і тікали геть. На їх місці з’являлися нові, вони розгойдувались і рушали в мандрівку по всьому небесному склепінню. Прямування їх угадати наперед було неможливо, і тому світляні ігрища приголомшували. Білі й барвисті завіси коливались у небесах, мовби ген далеко, аж за обрієм, снігова королева бавилася своїм діамантовим віялом. Збігло півгодини. Я не відчував холоду. Раптом у самому зеніті завертілась електрична карусель, спалахнуло біле полум’я, язики його, мовби підхоплені вітром, нахилилися й почали завиватись у спіраль. На мить розквітла сліпуча золотава зоря, і ось уже на місці вогненних мережив — мигтюче згасаюче світло. Небо перетворилося на мерхлу засніжену пустку і згасло. Лише слабі відсвіти ще оживляли вугільно-чорну баню над нами, але й вони невдовзі згасли. Ми повернулись у намет і довго не могли заснути.