Сім стихій
- Автор: Щербаков Владимир Иванович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: Млолдь
- Переводчик: Анатолій Таран
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Сім стихій». Краткое содержание книги:
До складу роману увійшли також оповідання «Загадкова жінка» та повість «Берег Сонця», які раніше публікувалися окремо.
— Далі!
Потім я показав їй запис, і вона, задерши голову, з хвилину лежала нерухомо, затиснувши у руці касету. І раптом мовчки повернулася до мене, і лілові квіти на комірці сукні стали останніми прикметами реальності. Знову мовби провал. Вона обпекла мене і потягла у зачаклований простір. Знову поряд височіла хвиля, і я боровся з її рівномірним бігом, і плив з нею до берега, і знову відступав. Хвилини розтягувалися на години, мовби комусь дано наділяти інших здатністю прожити півжиття лише за одну ніч. Здається, я багато разів засинав на дивовижному березі й прокидався від спекоти. Очевидно, море висохло, бо прохолодна хвиля відкотилася і не поверталась, і губи мої так само висохли від спраги. Мені уявлялися пустеля і жовтий кущ, що не давав тіні. Повітря було сухе й обпалювало легені. Коли я скрикував, щось велике і прохолодне вкривало мене від пекучого світла.
Я розумів: її присутність рятувала мене від спекоти, я дивувався з її рухів, поривчастих, крилатих, ніщо не нагадувало тепер про неквапливу сирену. Образ птиці, що ледве був позначився, вернувся, і я майже фізично відчував щільність оперення довгих просторих крил.
Знову лілові квіти, темна сукня, блискучі туфлі з бантами, шелест потривоженого шовку, що застигав на її тілі. Вона покидала мене…
Цієї миті я зібрав рештки сил. У голові прочахало від теплого липучого туману, і я ніяк не міг ясно почути свого запитання. Вона відчинила двері. Я на мить побачив її профіль і не впізнав його. Це була вже не Сооллі…
Я вигукнув з несподіванки.
Простягнувши руку, я встиг доторкнутися до рукава її сукні. Й одразу ж упав. Проте завважив: на її оголеному зап’ясті браслет, що сяє зеленим світлом. Браслет!.. Примарне видиво розтануло, тепер я знав, хто завітав до мене в гості. Швидше за нею!
— Стій! — гукнув я.
На палубі невдовзі все ожило. Я біг за нею. Відстань між нами майже не зменшувалася, проте скоро їй нікуди було б відступати: на стометровому просторі заховатися майже неможливо!
І тоді я здогадався про її наміри. Віддалік, на кормі, стояло кілька елів. Ніби жуки з відшліфованими надкрилками, вони тільки й очікували на ту мить, коли їм дадуть команду злетіти… Вона тікала стрімко, але ніхто з нас, мабуть, не був упевнений, що їй пощастить заволодіти одним з елів.
Навперейми нам вискочив голубий кібер, мій добрий знайомий. Можливо, він мріяв про те, коли його покличуть. Відстань між кібером, що біг, та Аїрою зменшилася до десятка кроків. Я гукнув:
— Зупини її, падай під ноги!
І тоді вона легко, не напружуючись, збільшила швидкість. В плавному стрибку їй вдалося втекти. Кібер гнався за нею і далі. Попереду малиново зблискували надкрилки елів. Дверцята одного з них розчинилися перед нею, вона стрибнула на сидіння. Я побачив її очі. Ель злетів. Кібер зачепився за його перильце механічними пальцями і, розгойдуючись, піднявся з ним у повітря. Він метлявся, наче паяц.
— Тримайся! — гукнув я йому. — Поверни ель!
Кібер розгойдувався дедалі сильніше. Ель рвонув угору, потім круто повернув над кормою «Гондвани» і, наче центрифуга, відкинув кібера. Той полетів у воду з двохсотметрової висоти. Ель блискавично набрав висоту і щез. Голубий кібер шубовснув у невисоку хвилю за кормою, здійнявши стовп бризок.
Я підбіг до іншого еля. Дверцята зачинив уже в повітрі. Проте за хвилину я пересвідчився, що проґавив її. У тому напрямку, де розтанула її машина, радіогоризонт був чистий, а з іншого боку плюскотіли згасаючі перешкоди. Зорієнтуватися було неможливо. Навалилася втома, руки ледве корилися. Я повернувся назад і заходився шукати кібера.
Він набрав у корпус води і ладен був уже піти на дно морське. Я витягнув його. У кабіні еля під ним набігла калюжка. Він молов несусвітні дурниці.
У пам’яті збереглося і попелясто-сіре сутінкове світло, і яскрава зелена зірка, що заплуталась у волоссі. Швидко вихолов дотик від гарячих пальців. Втрачено, забуто слова. Химерний сон, після якого її слід пропав. Лишився запах парфумів біля узголів’я, хоча вона була вже хтозна-де. Ще пам’ятаю бляклі лілові квіти на гладіні шовку, важкі колючі пасемка її волосся. Сон, вигадка? Ні ж бо!
На плечах її шелестів сніжно-білий накрохмалений комір, сукня вугільно-чорна, м’яка й тепла. Вона поринула в сутінки. Я не міг затримати її — вона щезла. Я впізнав її надто пізно.
Аїра знала все наперед. Марно ворожити, коли вона бачила мене наскрізь, вивчала, ніби метелика на голці? Зелена зірка палахкотіла над її перламутрово сяючим коміром, і темні хвилі волосся раз у раз застували її. Вона наслала дивну дрімоту, так мені опісля видавалося.