Капітан Зірвиголова

Раптом йому здалося, що показались бурські траншеї.

Так і є: над пагорбами промайнуло близько дюжини жовтуватих спалахів, і над його головою засвистіли кулі.

— Рушничні постріли! — прошепотів Жан з гіркою усмішкою. — Тепер це єдиний вид вітання між людьми.

Він витяг з-за пазухи хустку і замахав нею на знак своїх мирних намірів.

І хоч біла тканина почервоніла від його крові, огонь все-таки притишився. З траншей повискакували люди й побігли назустріч цьому дивному вершникові.

Зірвиголова, блідий, наче тяжко хворий, зібрав останні сили, щоб прямо й гордо триматися в сідлі.

Він зупинив коня, якого бури миттю схопили з обох боків за вудила.

— Хто ви? Звідки? Чого?..

— Я капітан Зірвиголова. Привіз папери генералу Жуберу від Кроньє. Там б'ються… Поїзд, на якому я їхав, захоплять англійці.

Бури помітили нарешті, який він блідий, побачили кров, що великою темною плямою виступила на його куртці.

— Вас поранено?.. Ми понесемо вас.

— Ведіть мене до генерала Жубера.

— Він зараз у Ніхолсонснеку, а це зовсім поряд.

«Поряд» у бурів означає принаймні кілометр.

У супроводі групи вершників Жан Грандьє вирушив до генерала.

— Це ваш почесний конвой, любий товаришу, — сказав, упізнавши його, фельд-корнет.

— Зараз мені, мабуть, потрібніша звичайна сиділка, — відповів Зірвиголова, блідий, як полотно, хоч зумів ще знайти в собі сили пожартувати.

Нарешті вони під'їхали до великого намету, над яким майорів національний прапор. Крізь відкритий вхід було видно, що там повно народу.

— От ми й приїхали, — сказав фельд-корнет.

Зірвиголова, зробивши відчайдушне зусилля, сам зліз з коня і твердою ходою, але із скривленим від болю обличчям наблизився до генерала. Віддаючи правою рукою честь, Зірвиголова лівою простиг йому червоний від крові конверт і, не встигнувши нічого сказати, навіть не скрикнувши, важко впав навзнак. Мабуть, це останнє зусилля остаточно виснажило його.

— Віднесіть цього сміливця в лікарню, — схвильовано наказав Жубер, — і нехай про нього турбуються, як про мене самого.

Жана поклали на посилки, і дружні руки обережно понесли його у найближчий госпіталь.

Через півгодини Зірвиголова прийшов до нам'яті. Ледве розплющивши очі, він зразу ж упізнав окуляри, добру усмішку і буркотню свого друга, лікаря Тромпа.

— Ну, звичайно, це я, мій любий Зірвиголово! Я — Тромп, за професією цілитель. «Тромп — обдуріть смерть», як ви колись вдало висловились… Сподіваюсь обдурити її і цього разу.

— То, значить, я серйозно поранений? І не скоро зможу воювати? — стривожився Зірвиголова.

— Дуже серйозно! Пробито верхівку легені. Куля лі-метфорд, чи не так? Вона влучила вам у спину і вийшла через груди. Як ви знаєте, ця англійська куля — дуже гуманна істота. А проте, незважаючи на всю її людяність, я просто гублюсь у здогадах, як ви могли дістатися сюди? Ви молодець, мій хлопчику, справжній герой!.. Герой дня! Зараз усі в таборі тільки про вас і говорять. Та це й не дивно.

— Значить, лікарю, ви впевнені, що я виживу?

— Цілком! Але поки що вам треба мовчати і відкинути від себе всі тривоги. Тваринне існування, і нічого більше! Старайтеся, навіть не думати — і побачите, усе піде як слід.

— Ще одне тільки слово, лікарю! Що з підірваним поїздом?

— Поїзд взяли англійці, тих, що лишилися в живих, захопили в полон.

— Бідолашний Фанфан! — зітхнув Зірвиголова.

Лікар Тромп із звичайною своєю вправністю перев'язав Жана, дав йому заспокійливого, і наш герой заснув міцним сном.

Час линув. Настала ніч, потім ранок, а Зірвиголова все ще міцно спав. Його розбудив галас: десь поряд сперечалися.

— Забирайся геть, чорномазий! — гримав на когось санітар.

— Не піду! Мені треба з ним побачитися.

— Ах, не підеш? Так на ж тобі!.. — і санітар замахнувся кийком. Але тут негр заговорив досить дивною для африканця мовою:

— Відстань, чортів дурню!.. Він одразу впізнає мене, якщо тільки живий…

І, не звертаючи уваги на санітара, негр заспівав марш Молокососів.

— Фанфан! Та це ж Фанфан! — радісно закричав Зірвиголова.

Санітар намагався був перешкодити Фанфану увійти, але той, почувши голос друга, із спритністю справжнього Гавроша дав санітарові підніжку, від якої бідолашний простягся на підлозі, а сам вихором влетів у госпітальний намет і підскочив до ліжка Жана Грандьє, який чекав його, розкривши обійми.

Перед пораненим стояв якийсь чорний чоловічок, поводячи білками очей. Від нього нестерпно тхнуло машинним маслом і колісною маззю.

Зірвиголова так і затрусився від нестримного сміху. А зраділий Фанфан вигукнув:

— Ну, якщо поранений регоче, значить, уже напівздоровий. Так, хазяїне, це я! Ти живий, я вільний. Ми щасливі!.. Піду митися. Потім обіймімося і побалакаємо.

— Ні, Фанфан, ні! Стривай! Скажи тільки, як тобі пощастило втекти звідти?

— Ти ж мені сказав: «Викручуйся!», от я і викрутився… Коли улани підійшли, щоб захопити нас, я пробрався до вугілля і вивалявся в ньому з голови аж до п'ят. Потім я навів косметику найкращою чорною фарбою з коломазі і став негром, справжнісіньким негром найдобірнішого чорного кольору. Англійці вважали мене за кафра і називали «боєм» [53] . А невесела, скажу тобі, робота — бути тут кафром чи боєм. Англійці, ледве побачивши мене, зараз же вліпили кілька здоровенних ударів чоботищами по задку моєї карети, примовляючи: «Іди геть, шахраю!» Я, звичайно, не примусив їх повторювати це побажання і помчав у табір. Там мене били за чорну шкіру. А тут також попобили та ще набрехали, що ти вмер. Але, як бачиш, я вирішив сам пересвідчитися в цьому. Тепер я з тобою. Ти живий… Мовчи, тобі не можна говорити… Я щасливий! Біжу митися. Потім повернуся і по-братерському доглядатиму тебе.