Капітан Зірвиголова
- Автор: Буссенар Луи Анри
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Переводчик: Дроб'язко Є.
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Капітан Зірвиголова». Краткое содержание книги:
Полковник зчинив тривогу. З нього стали сміятися.
— Але ворог зовсім поруч! Його війська от-от оточать і захоплять вас.
Бури відповіли новим вибухом реготу і незабаром знову захропли.
Віллебуа-Марей кинувся до генерала, розповів йому про страшну небезпеку, що ось-ось може впасти на його невеличку армію, благав віддати наказ про відступ.
З хвилюванням, від якого перекривились благородні риси його обличчя і затремтів голос, він додав:
— Генерале Кроньє! Ви берете на себе страшну відповідальність… Ви будете розбиті, а тимчасом у ваших руках результат боротьби за незалежність!.. Послухайте мене, я не новак у воєнному ділі. Небезпека велика. Благаю вас, накажіть відступати! Ви пожертвуєте при цьому тільки своїм обозом, який і так уже можна вважати втраченим, але врятуєте своїх людей — чотири тисячі бійців; ще не пізно!
Кроньє вислухав полковника з тим безмовним терпінням, з яким дорослі ставляться до пустощів випещених дітей, усміхнувся і, поблажливо поляскавши його по плечу, відповів тими словами, що увійшли в історію:
— Я краще за вас знаю, що мені треба робити. Ви ще не народилися, коли я був уже генералом.
— Але в такому разі поїдьте особисто пересвідчитися, що англійська армія наполовину закінчила оточення! — не вгамовувався полковник.
Замість відповіді Кроньє знизав плечима і відвернувся.
День шістнадцятого лютого минув у тій же злочинній своєю тупістю бездіяльності.
Сімнадцятого після полудня кавалеристи полковника Віллебуа-Марей знову пішли в розвідку. Загін очолював він сам. Перед його очима нескінченним потоком тяглися колони англійських військ.
Вирушив на розвідку і граф Штернберг. Бурський військовий інтендант Арнольді, що супроводив його, глузливо зауважив:
— Хотів би я побачити хоч одного з тих англійських солдатів, які так переслідують вашу уяву.
— Ну що ж, дивіться! — відповів австрійський офіцер, простягаючи руку до обрію, потемнілого від суцільної маси людей, коней і гармат.
Арнольді зблід, пришпорив коня і, напівзбожеволівши від хвилювання, помчав у табір Магерсфонтейн.
Ще здалека він почав кричати:
— До зброї!.. До зброї!.. Англійці!..
— Надто пізно! — з сумом у голосі сказав Штернберг, їдучи поруч нього.
— Так, занадто пізно! — сумною луною відгукнувся Віллебуа-Марей, також примчавши що було сили.
Кроньє, нарешті, переконався у своїй помилці, зрозумів, у яке скрутне становище поставила його сліпота найкращу бурську армію. Треба все-таки віддати йому належне: у ньому миттю прокинувся безстрашний войовник.
Наказ про відступ дано. У таборі зчинилася неймовірна метушня. Легко сказати! Обоз складався з чотирьох тисяч биків, такої ж кількості верхових коней і безлічі возів.
Похапцем запрягли биків, навантажили вози. А ще треба було зняти гармати з їх гнізд і встановити на лафети, розіслати розвідників, дізнатися, якими шляхами відходити, щоб не наразитися на ворога. Подумати тільки! Втрачено цілих чотири доби! А Кроньє і зараз через свою бурську впертість ніяк не хотів кинути обоз і порожнем, користуючись чудовою рухливістю бурів, вивести їх з оточення.
О другій годині ночі табір нарешті спустів.
Впереміж з кавалеристами, погоничами, возами і верховими кіньми ринули в нічну темряву жінки й діти, перелякані і оглушені лясканням бичів, рипом возів, муканням биків, тупотом коней і вигуками людей.
Що це — відступ? Ні, втеча!
Тікали, то сповільнюючи, то прискорюючи крок, цілу ніч і весь наступний день. Надвечір зовсім виснажені тварини не могли вже рухатися.
Кроньє був змушений розбити табір, його невеличка армія зайняла велику луку долини Вольверскрааль на Моддері, між Кудусрандом і Паарденбергом. Тепер Кроньє буд оточений повністю. Сам він не мав сили прорвати залізне кільце. Лишалося сподіватися на допомогу інших бурських армій. [57]
Але треба протриматися, поки вони підійдуть. Чи вистачить сили?
Кроньє нашвидку укріпив свої позиції. Жінок і дітей приховали за скелястим виступом у глибині яру, виритого Моддером. Вози поставили на схилі пагорба, а тварин, яких не було де заховати, прив'язали до дерев на березі річки.
Весь день дев'ятнадцятого лютого пішов на копання траншей, сітка яких була побудована за всіма правилами військового мистецтва. Вони виходили на поверхню вузькою щілиною в двадцять п'ять сантиметрів завширшки, але в міру заглиблення розширилися до метра. Більшість траншей мала форму букви «Т». Пройти в них можна було тільки з одного кінця.
Тут і судилося армії Кроньє, що окопалася, зникла під землею, чекаючи допомоги, витримати таке страшне бомбування, якого не знала ще жодна з сучасних воєн. До того ж Кроньє не міг навіть відповідати на сталевий ураган, що знявся дев'ятнадцятого лютого над його табором: у нього не було польової артилерії, а встановити важкі гармати під таким вогнем було неможливо.
Бійцям це бомбування не завдало великої шкоди, бо вони не виходили з траншей. Сто п'ятдесят англійських гармат, половина з яких була великого калібру, зосередили свій вогонь спочатку по фургонах і возах, що через дві години, спалахнувши від снарядів, перетворилися на. гігантське багаття небаченої сили. Покінчивши з обозом, англійці взялися за тварин. То була жахлива бойня. На березі річки валялися скривавлені туші чотирьох тисяч биків з розпоротими черевами і пошматованими нутрощами.
Вогонь не погасав дві доби.
Від великої спеки трупи тварин почали розкладатися.
Табір був наповнений огидним смородом, повітря в ньому стало дуже важким.
Та й траншеї, переповнені чотирма тисячами людей, які не мали змоги хоч на хвилину вийти із свого притулку, незабаром стали вогнищами всілякої зарази.
Усі страхіття війни впали на сміливців. Але й хворі, задихаючись від смороду і навислого над ними зеленуватого диму ліддитових снарядів, виснажені і покалічені, все ще стійко трималися під безперервним ураганним вогнем і відмовлялися капітулювати.
Вода в річці від гниючого м'яса стала отруйною. Смерть косила жінок і дітей.
На четвертий день Кроньє попросив перемир'я, щоб поховати мерців.
Лорд Робертс категорично відмовив:
— Ніякого, перемир'я! Здавайтеся на ласку переможця!
— Не здамся! — з гідністю відповів Кроньє — Робіть з нами що хочете, але я не здамся!
І старий Боб, твердий, мов сталь, наказав відновити бомбардування.
Знову загриміли сто п'ятдесят англійських гармат, знову стала рости гора мертвих тіл… Поле бою являло собою якесь пекельне зосередження оглушливого гуркоту, вогню і смерті.
Бідолашні бури!
І це тривало ще три дні після відмови у перемир'ї. Цілий тиждень тортур! Він прославив на весь світ патріотів, які витримали їх, і затаврував ганьбою тих, хто так по-варварському воював з чесним супротивником.
З кожним днем, з кожною годиною, все тісніше стискувалося кільце оточення. Відстань між бурськими і англійськими траншеями, яка спочатку становила вісімсот метрів, поступово меншала — до п'ятисот, до чотирьохсот, і ось, нарешті, лишилося не більше як вісімдесят метрів!
Стріляли тепер майже в упор. Шотландці і канадські добровольці навіть перекидалися з бурами короткими фразами.
Скрізь було тільки й мови, що про капітуляцію. І справді, іншого виходу не було.
О сьомій годині ранку бури викинули білий прапор, огонь припинився, і Кроньє верхи поїхав здаватися лорду Робертсу.
Побачивши переможеного ворога, старий Боб зняв капелюха і сказав, потискуючи руку генералові Кроньє:
— Ви мужньо захищалися, сер!
Похвала ця прозвучала немов надгробне слово над найкращою армією республіки…
Жан Грандьє, Фанфан і Поль Поттер вистрілили востаннє. Трапилося так, що їхній окоп був навпроти траншеї канадців, багато з яких були французького походження [58] . Коли стрілянина вщухла, поміж парижанами і канадцями зав'язалась розмова, яка, проте, скоро перервалась, бо почалося роззброєння бурів.
57
Фактичний бік цієї історичної події передано тут не зовсім точно. Насправді Кроньє, самовпевнено розраховуючи відбитися від англійців, не тільки не чекав допомоги від інших бурських армій, але й відмовився від неї, коли вона підоспіла.
Генералові Девету пощастило розімкнути кільце англійців і дати Кроньє змогу вивести з оточення людей, пожертвувавши, звичайно, обозом. Кроньє відмовився. На допомогу Девету підійшов генерал Бота. Обидва вони посилали гінця за гінцем до генерали Кроньє, благаючи його вийти з оточення через прорив, який вони обіцяли утримувати ще добу. Кроньє презирливо відмовився. І невеличкі загони Девета і Бота, марно почекавши виходу Кроньє з оточення, змушені були відійти під натиском англійців.
Здача армії Кроньє англійцям, що сталася незабаром після цього, на деякий час зовсім деморалізувала інші бурські армії. Дезертирство стало таким масовим явищем, що генерал Девет вирішив відпустити додому більшість своїх солдатів. Пізніше бурам довелося перейти до партизанської війни.
58
Канада з XVI століття була французькою колонією до 1763 року, потім перейшла під владу Англії.