Капітан Зірвиголова

Жан Грандьє хотів якось врятувати його, приховати від куль. Він добре розумів, що Вуда зараз уб'ють, а проте думав, як було б добре взяти його в полон, врятувати від усіх небезпек війни, оточити заслуженою увагою.

Убивчий огонь бурів зупинив контратаку англійців. Бюргери стріляли, використовуючи найменше прикриття, і кожен з них цілився у наперед намічену жертву. Їх огонь косив англійські ряди. Протяжний і тужний стогін на кілька секунд заглушив стрілянину.

Англійські солдати відступали, незважаючи на прохання, погрози і навіть удари своїх офіцерів. Генерал Вуд упав одним з перших. Зірвиголова кинувся до того місця, де він звалився, і відшукав його серед мертвих і поранених. Визволивши з-під трупів і побачивши його, блідого, скривавленого, з ледве помітним подихом, Жан вигукнув:

— Це не я, генерале! О ні, не я! Присягаюся!

Зірвиголова розстебнув його мундир, підняв сорочку і побачив обабіч грудей круглі синюваті дірки, на яких тремтіли краплини крові.

Фанфан, прибігши слідом за своїм другом, допоміг йому обережно посадити пораненого.

З першого ж погляду вони зрозуміли, що рани смертельні. Та й сам генерал, здавалося, не мав ніяких ілюзій щодо свого стану.

— Генерале! — знову заговорив Зірвиголова. — Ми віднесемо вас у госпіталь. Вас лікуватимуть, вас врятують.

Поранений, вже кілька секунд напружено вдивляючись в обличчя Жана і, мабуть, намагаючись щось згадати, нарешті впізнав це молоде чесне обличчя, на якому неважко було прочитати вираз глибокого горя. З побілілих губ його вирвалося тихе, як подих, слово:

— Брейк-нек!

— Так, генерале, це я. І я в розпачі, що вам так погано! Але ми вас врятуємо.

— Дякую. Мені вже ніхто не допоможе. Вмираю… Я прошу вас тільки… У внутрішній кишені мундира бумажник, у ньому заповіт… Передайте його після бою якомусь англійському офіцерові, нехай відішле моїй родині. А мене знесіть туди, ближче до моїх товаришів по зброї… Обіцяєте?

— Присягаюся, генерале!

— Дякую… Вашу руку… Прощавайте!

Погляд йото потьмянів, на губах з'явився струмочок рожевої від крові ніші, він глибоко зітхнув і замовк назавжди.

Тимчасом звідусіль збігались і вступали в бій резерви бурів. Англійці, зазнавши величезних втрат, відходили до злиття річок Вентеру і Тугели. Було близько другої години дня. Подекуди ще точилася перестрілка. Але гарматні постріли лунали рідше. То були останні судороги жорстокого бою.

Бури перемогли: Спіонскоп знову в їхніх руках!

Битва скінчилась. Переможні проспівали подячний псалом, а генерал Жубер у відповідь на численні поздоровлення, зняв капелюх і скромно відповів:

— Ласка божа!

Обидві сторони зазнали жорстоких втрат. На полі битви лишилося понад півтори тисячі убитих і поранених.

Генерал Уоррен попросив перемир'я, і Жубер, вірний своїм правилам, великодушно погодився.

Інший на його місці, безперечно, відмовив би і тим самим зробив би свою перемогу повнішою і надійнішою. Скоро, на жаль, саме так і зроблять англійці, скориставшись із незмірно важчого становища бурів. Ми побачимо, як вони спопелятимуть вогнем стогарматної артилерії своїх великодушних противників і жорстоко винищуватимуть виснажених, вмираючих від голоду і ран бійців, не даючи пощади ні жінкам, ні дітям.

А втім, для бурів скоро взагалі проб'є година, сповіщаючи кінець їхнім перемогам, плодами яких вони не вміли скористатися. Незабаром їм доведеться зіткнутися з новою стратегією, на службу якій англійці кинуть свої переважаючі сили.

І це буде кінець! Але коли бури й загинуть на очах байдужої Європи, вони, як добре сказав старий Крюгер, все ж здивують весь світ і врятують свою національну честь.

Тільки-но перемир'я було підписане, Зірвиголова поспішив виконати волю генерала Вуда.

Він зажадав ноші і попросив у Бота почесний караул, щоб віддати генералові останню шану. Діставши дозвіл бурського полководця, Зірвиголова в супроводі двадцяти солдатів, сурмача і носіїв вирушив на поле бою.

Процесія вийшла у нейтральну зону, де бури і англійці пліч-о-пліч мирно виконували сумний обов'язок — розшукували і виносили з поля бою поранених і мертвих.

Побачивши траурну процесію, всі вони зараз же кидали роботу і, виструнчившись, віддавали честь.

Та ось кортеж наблизився до англійських ліній. За наказом Жана Грандьє сурмач заграв парламентерський сигнал.

З траншеї вийшов взвод англійців на чолі з юним офіцером.

Зірвиголова з подивом вигукнув:

— Лейтенант Патрік Ленокс! Ви? І на волі?

— Щасливий привітати вас, капітане Зірвиголова!

— Але як же ви опинилися тут?

— Мені пощастило втекти… після того, як мого батька було вбито у мене на очах у бурському госпіталі.

— Його вбито? Хто ж міг зробити такий мерзенний злочин, огидний серцю кожної порядної людини?.. Вірте мені, лейтенанте: моїми устами всі бури осуджують цей ганебний вчинок.

— Так, Зірвиголово, я знаю, ви — чесний противник, і я потискую вашу руку із щирою симпатією, що назавжди лишиться незмінною.

— І ви, лейтенанте, також можете бути певні у моїй до вас повазі.

Після того як обидва юнаки обмінялися теплим рукостисканням, Зірвиголова сказав: