Найкращий сищик та падіння імперії
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-210-3
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик та падіння імперії». Краткое содержание книги:
— Вугілля, Ваню! — кричала графиня, і я кидав у піч лопату за лопатою.
— Там за нами якийсь вершник, людина! — крикнула Афродіта.
Я визирнув. Це був Григорій.
— Зніми його, Ваню!
— Ні, це свій!
— Чорт, одноноги!
Я визирнув і почув знайоме голосіння. Одноногі чудовиська з луками вистрибували з воріт і переслідували нас. Хатка котилася занадто неспішно, щоб утекти від них. Я вибив вікно.
— Гришо, їдь уперед! — крикнув слузі, а сам став стріляти.
От якби мені сюди манліхера, я б тут навибивав очок, але доводилося стріляти з браунінга. І з нього поцілив кількох чудовиськ. Інші почали стріляти з луків під час своїх довжелезних стрибків, коли наче зависали у повітрі і могли добре прицілитися. Стріли застукотіли по стінах і даху будинку. Розбили кілька вікон.
— Вугілля, Ваню!
Я підкинув ще і ще. У кабіну залетіла стріла, вп’ялася біля графині, але та не звернула уваги. Я перезарядив браунінг і знову почав стріляти. На кожен мій постріл прилітало по кілька стріл, я мусив перебігати від вікна до вікна. Збив іще кількох чудовиськ.
— А де льюїс, Ваню? — спитала Афродіта.
— В аероплані!
Я вистріляв іще три обойми, після чого одноноги відстали. Ми доїхали приблизно до того місця, де треба було повертати до лісу. Але в полі будиночок миттю застряг у снігу. Ми вискочили.
— Гришо, сюди! — крикнув я.
Він під’їхав, ми сіли на коней і поїхали, не дуже швидко, бо снігу в полі було багато.
— Куди ми, Іване Карповичу? У лісі від чудовиськ не сховаєшся! — панікував Гриша.
— У нас аероплан, не бійся, — засміялася графиня.
— Аероплан? А ми всі вмістимося?
— Ти що, теж із нами? — спитала графиня.
— Так, із нами, — кивнув я. Гриша допомагав, він заслужив. Ми доїхали до смуги лісу, проїхали її і вискочили на галявину.
— А де аероплан? — спитала графиня.
— Бачите, як добре я його замаскував! — зрадів я. — Он, купа молодих ялин. Він під ними!
Ми гнали коней, які важко борсалися в глибокому снігу. Сяк-так добралися до аероплана, почали скидати гілки.
— Шестируки! — заверещав Гриша і схопився за голову.
Я побачив, що на іншому боці галявини виїхав загін шестируків на тих своїх величезних птахах. Шестируки помчали до нас. А нам треба було злітати в їхній бік.
— Чорт, вони нам крила порубають! — скривилася графиня.
— Заводьте і злітайте! — наказав я, сам дістав із аероплана льюїс, скочив на коня і помчав назустріч чудовиськам. Почув, як позаду завівся двигун. Почав стріляти. Перші шестируки посипалися разом зі своїми птахами. Я сік короткими і точними чергами, потім кинув ще й гранату, зупинив коня і стріляв далі. Повернувся, побачив, що аероплан наближається. Випустив останні набої, відвів коня убік, щоб аероплан не зачепився крилом, погнав уперед. Аероплан потроху наздоганяв мене, я пропустив його, а потім пришпорив коня і стрибнув з сідла у крісло, де мене підхопив Григорій. За мить ми відірвалися від землі і зразу впали, знову котилися на лижах, на нас мчало кілька шестируків, що махали всією своєю зброєю. Я вихопив манліхер, збив їх, і ми нарешті відірвалися від землі. Важко набирали висоту, ледь не зачепили верхівки дерев. У нас полетіли стріли одноногів, я відповідав пострілами, потім перезарядив обойму, визирнув. Одноноги залишилися позаду. Ми летіли.
— Здається, врятувалися! — прошепотів Григорій.
— Ваню, летимо! — Афродіта була наче п’яна від ризику.
Я перезарядив манліхер. Пам’ятав про невидиме чудовисько і про те, що краще не розслаблятися завчасно. Був напружений, визирав з літака, готовий відкрити вогонь. Але все було спокійно. Ми підлетіли до ріки й полетіли вздовж неї.
— Там буде башта, не підлітай, бо в них є гвинтівки! — попередив я.
— Та башта належить Січі! — пояснив Григорій. — Розповісти вам про неї?
— Ні, чути нічого не хочу про ці краї! Забуду їх, як тільки ми прилетимо! — чесно сказав я.
І ми долетіли. Щоправда, не до летовища, бо закінчилося пальне, довелося сідати в полі, але це були вже звичайні краї, без чудовиськ. Нас підібрали селяни, відвезли до села, Афродіта наказала забрати аероплан і відправити його до Петрограда. Ми поїхали туди потягом. У купе Григорій цілу ніч розповідав Афродіті про краї, в яких ми побували.
— Ваню, я збираюся туди повернутися, летімо з нами! — закричала графиня.
— Ні, не люблю чудовиськ, — закрутив головою я. — І вам не раджу. Афо, навіщо вам ті жахливі краї?
— Це ж майже єдина біла пляма сучасності! Все вже встигли розвідати і вивчити, а Ріку Снів — ні! То я її вивчатиму і тим прославлю своє ім’я!
— Афо, втратити там життя значно простіше, ніж здобути славу. І вам усе одно ніхто не повірить про тих чудовиськ!
— Повірять! Я привезу фотографії, або ні, я привезу живих чудовиськ! Це буде як сафарі!
Графиня загорілася цією ідеєю, і зупинити її було годі й думати. Вона кілька разів запрошувала мене полетіти з нею, але я відмовився, бо не любив ризикувати життям невідомо заради чого. Залишився у Петрограді, де мені наказали писати нові історії моїх пригод, які навигадували капітан із панотцем. Афродіта готувала великий похід на Ріку Снів навесні. Григорій їй допомагав, ми тепер майже не бачилися, лише інколи вона телефонувала.
В останню путь, або
Тайговий анабасис із чимось у кишені
ід мене вимагали нових історій, а я не міг витиснути з себе ані сторінки. Не вмів я вигадувати, тим більше вигадувати по вигаданому іншими. Крутився, кректав, м’яв аркуші, але нічого написати не міг. Мої куратори в контррозвідці вже почали звинувачувати мене у зриві надважливого завдання, тоді я попросив повернути мені капітана і панотця, мовляв, для того, щоб вони допомагали мені в написанні. Їх повернули, і я слізно попросив їх писати самим, визнавши свою повну безпорадність у вигадках. Зі свого боку обіцяв коньяк та закуски, щоб забезпечити, як казав колись граф, творчу атмосферу.
До речі, граф із полону надсилав мені нові звісточки у вигляді моїх чергових пригод на цісарській службі. Чого я тільки не робив у тих пригодах: затоплював Петроград водами Балтійського моря, спалював Москву за допомогою голубів, засновував Київську Січ і виводив Малоросію з-під влади Російської імперії, сам перемагав цілі армії і навіть спускався у пекло, яке, як виявилося, мало тісні зв’язки з домом Романових. Окрім цього, в кожній історії була романтична лінія, а подекуди і кілька ліній, в яких я без угаву кохався з різними красунями. Ці пригоди у вигляді малюнків прикрашали книжечки і робили їх дуже популярними, особливо серед солдатів, та й офіцери не проти були їх погортати.
Треба було відповідати на ці австріяцькі побрехеньки. Капітан із панотцем писали щось не менш жахливе, але супроводжувати еротичними картинками не наважилися. Через це російські відповіді користувалися значно меншою популярністю. Тоді залучили художника, який відбував покарання за порнографію, і я почав активно блудити на службі государю імператору.
Під впливом цих книжок мені почали писати жінки, які пропонували свої почуття. Здебільшого це були дружини офіцерів, яких війна залишила без чоловічої уваги. Таких листів я отримував сотні, жіночки почали підходити до мене на вулиці, так що я змушений був переселитися за місто і тримати свою нову адресу в таємниці. Мені не подобався петроградський клімат, але контррозвідка не відпускала мене до Криму. Мусив терпіти. Капітан Мельников терпів зі мною. Він останній тиждень не пив спиртного, мав вираз обличчя побитого собаки, все хотів утекти, але я пильно стежив за ним.
Слуга, який був при нас, поставив самовар на стіл, і ми сіли пити чай. Потім задзеленчав телефон. Слухавку завжди брав Мельников, щоб захистити мене від небажаного спілкування. Він узяв, почав говорити і тут же витягнувся, наче на плацу. Це означало, що розмовляв з начальством. За ступенем стрункості можна було з’ясувати чин того, хто телефонував. Оце зараз хтось не менший від полковника, а може, і генерал. Мельников тихо відповідав «так, так» і з таким старанням кивав головою, що сумнівів не залишалося — генерал.