Найкращий сищик та падіння імперії
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-210-3
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик та падіння імперії». Краткое содержание книги:
— Бо новенький. То ти продаси?
— Скільки ти пропонуєш? — спитало чудовисько.
— Сто п’ятдесят монет.
Чудовисько все затремтіло. Здається, сміялося з мене.
— Ця дівка заробляє для мене стільки за день.
Я сказав про 150 монет, щоб мати можливість підняти ціну до 200. Але тепер це не мало сенсу.
— Скільки за неї хочеш?
— Дві тисячі монет.
— Але вона — каліка!
— Тому і коштує дорого! Рабинь із двома ногами багато, а з залізною — вона одна.
— У мене немає стільки монет.
— На Січі є раби. Приведи сотню, і ми поговоримо.
— Добре, ми подумаємо.
Я вийшов із будиночка. Монет не було, рабів не було. Треба було міркувати, де їх дістати. А потім я подумав, що, можливо, є простіший шлях. Я пішов до намету. Знову мурини з оком на лобі. Я дав два десятки монет і попросив подивитися на дівку з залізною ногою. Вони провели мене. До клітки, в кутку якої сиділа Афродіта. Її вдарили батогом, примусивши підвестися.
— Яка красуня, — сказав я.
Афродіта підняла голову, впізнала мене, усміхнулася, хотіла щось сказати, але побачила мій палець на губах. Замовкла. Я подивився. Замок на дверях клітки і замок на нашийнику. На поясі одного з муринів я бачив цілу зв’язку ключів. Треба було вирішувати: або діяти нахабно і жорстоко, бити в лоб, або відступити і планувати щось інше. Але я не хотів залишатися тут, серед цих мерзенних чудовиськ. Треба втекти звідси якомога швидше.
— Хай вона танцює і співає, — попросив я одного з муринів і дав йому ще монет.
— Танцюй і співай, — наказав він графині. Вона почала танцювати і співати. Я засміявся, схилився навпіл, узявся за шаблю. Мурини теж сміялися. Вони були на дві голови вищі за мене. Дуже сильні, гори м’язів. Тепер вони переламалися навпіл і реготали з графині. Дуже зручно. Я рубонув, і голова першого покотилася по землі. Другий хотів заревіти, але я рубонув раніше. Він упав. Я показав, щоб Афродіта співала далі, сам реготав. Узяв ключі в мурина, потицяв ними в замок, знайшов, відчинив, затягнув тіла всередину. Потім підібрав замок до нашийника. Точніше до ланцюга, нашийник зняти не вдалося.
— Спокійно, Афо, більше не співайте. Ідіть за мною, — прошепотів їй.
Ми вийшли з клітки, я зачинив її. Тіла муринів склав у куточку, накрив ковдрою, наче там хтось сидить.
— Ваню, дякую, — прошепотіла графиня.
— Поки немає за що, Афо.
Я не хотів іти до виходу, розрізав намет за кліткою, виліз на вулицю.
— Зараз вийдемо, на нас чекають коні. Сідаємо і спокійно їдемо до воріт. Не панікувати, — прошепотів я.
— Дай мені якусь зброю, — попросила Афродіта. Я дав їй ніж.
— Стій, куди ти? — здивувався я, коли одразу побігла кудись.
— У мене тут боржник. Я швидко! — Вона кинулася за шатро.
— Афо! — прошипів я, бо не міг кричати, щоб не привертати уваги. Я хотів їй сказати, що не треба думати про борги, зараз час рятуватися, а не мститися. Але вона вже забігла за намет. Змушений був піти за нею. Я здогадувався, по кого вона. Справді, вона побігла до входу будиночка на колесах, де сидів той слизький барон.
Я зайшов збоку, там був чорний вхід із будиночка. Відчинив його булавкою, яку носив із собою про всяк випадок. Пройшов усередину, почув хрипіння.
— Ти прийшла мене вбивати, дурне дівча! Ти хотіла вбити барона Балтику, — слизький шелест, що означав сміх. Я зазирнув до кабінету. Афродіта смикалася на підлозі, оплетена щупальцями чудовиська. — Як ти втекла? Тобі допоміг той дурень у шароварах? Я одразу зрозумів, що він не з Січі! Зараз накажу його спіймати і привести сюди!
Я хотів завадити, коли відчув, що щось уперлося мені в спину. Щось схоже на дуло рушниці. Карлик! Як же я забув того клопа?
— Руки догори! — сказав карлик. — Бароне, я спіймав цього покидька!
— О, та він тут? — зрадів Балтика.
Мені залишалося сподіватися, що карлику незручно тримати рушницю маленькими долонями і він не зможе натиснути на гачок достатньо швидко. Я різко крутнувся, постріл обпік мені спину, але не більше. А ось барон застогнав. Здається, карлик поцілив його! Удар, карлик полетів у куток, я заскочив до кімнати.
— Стій, інакше я вб’ю її! — заверещав барон. Я побачив, як зі слизу виліз великий дзьоб, що навис над головою Афродіти. Він справді міг її вбити.
Графиня закрутила головою, говорити не могла, бо її рот був заліплений щупальцем. Вона подавала знак, щоб я стріляв, убив чудовисько, незважаючи ні на що. Але я не міг нею ризикувати.
— Поклади браунінг! — наказав барон.
Я кивнув. Обережно став класти зброю, коли графиня несподівано вивернулася і пірнула головою під одне зі щупалець чудовиська. Я вихопив шаблю і рубонув. Барон устиг ударити дзьобом, але удар попав на його ж щупальце, а потім барон перетворився на шматки. Я сік його, наче капусту восени. Очищав графиню, наче качан. Нарешті зрізав усі щупальця. Графиня підхопилася, витерла рот від слизу і поцілувала мене. Узяла в мене шаблю і докришила барона.
— А ось тепер можна і тікати! — Вона усміхалася, її очі горіли від задоволення. Шалена дівка.
— Ходімо до коней, — сказав я.
— Ні, їдьмо у будинку! Тільки підкинь вугілля! — Афродита зареготала.
— Що? — здивувався я.
— Ось дивися. — Вона пройшла, і я побачив щось схоже на кабіну. — В будинку встановлений паровий котел, і він може пересуватися самотужки.
— Ми будемо дуже помітними!
— Барон частенько їздив Торжищем, не хвилюйся. Давай вугілля!
Я відкрив пічку і почав кидати туди вугілля. Вогонь спалахнув.
— Ще, ще! — кричала Афродіта. Я кидав іще. — О, тепер їдьмо.
Ми зрушили з місця. Об’їхали намет, виїхали на вулицю. Там чекав Григорій. Він страшенно хвилювався, тепер побачив будинок на колесах і перелякано роздивлявся його. Я помахав йому з вікна, щоб їхав за нами. Він побачив мене, вирячився так, наче вовкулака побачив, але потім зібрався і поїхав. Ну от і добре.
Ми їхали вулицею. Ніхто не дивувався будинку, мабуть, до нього звикли. І це ж хороша ідея!
— Ванюшо, ще вугілля! — крикнула Афродіта. Я підкидав.
— Як ти? — спитав я.
— Могло бути гірше! Аероплан далеко?
— Десь версти три від Торжища. Я сховав його в деревах, — кричав я, кидаючи вугілля.
— Чудово. Ти вчасно з’явився, я вже, чесно кажучи, думала, що доведеться самій вибиратися.
— Мені пощастило, що я знайшов Торжище, а вас іще не продали.
— Та яке там продали, Ваню! Я ж там стала зіркою, моя залізна нога зробила справжній фурор! — вона сміялася, так наче ми не ходили по лезу ножа. — Приготуй монети ведмедям.
— Скільки?
Вона не встигла відповісти, позаду пролунав дзвін.
— Чорт! Нас викрили. Нічого, прорвемося!
Я кинувся до неї в кабіну і побачив, що до воріт іще метрів сто, на вулиці всі метушаться і кричать, а ведмеді взялися зачиняти ворота.
— Ми не проїдемо, — сказав я.
— Спробуємо таран! — закричала Афродіта. Здається, вона була щаслива від того, що відбувалося. Вона таки занадто любила ризик!
— А потім?
— Головне — вирватися з Торжища! Давай вугілля, Ваню!
Я кинувся кидати вугілля у котел. Ми покотилися до воріт, будинок барона їздив дуже-таки неквапливо, ведмеді встигли зачинити ворота і вишикувалися перед ними, виставивши вперед свої алебарди. Ми поступово набирали швидкість і котилися на них. Легко пробили стрій ведмедів, ударилися об ворота і зупинилися.
— Задній хід! — закричала Афродіта. Ми від’їхали.
— Зачекай, у мене гранати! — Я вихопив дві гранати, вискочив, підбіг до воріт, стрибаючи через убитих ведмедів. Побачив величезну замкову щілину. Туди якраз уміщалася рукоять одної гранати, другу поклав зверху, вирвав чеку і побіг, потім упав за ведмежою тушею. Вибух, будинок барона знову покотив на ворота, я ледь вистрибнув із-під коліс. Удар — і будинок проломив ворота, вони відчинилися! Я побіг за ним, наздогнав, ускочив усередину.