Найкращий сищик та падіння імперії

— Вона тут? — перепитав він.

— Тут. Виступає на сцені. На барона якось можна вплинути? Він справжній барон?

— Він — слизьке чудовисько, схоже на величезного кальмара.

— Кого? — не зрозумів я.

— Кальмара, це така тварюка з морських глибин.

— Якого біса він барон?

— Кажуть, купив титул у Петербурзі. Так чи ні, невідомо, та й ніхто не перевірятиме, бо Балтику тут бояться і поважають, — пояснив Григорій.

— Хто ти єси? — несподівано пролунав крик. Григорій тут же впав на коліна і затремтів.

Я розвернувся і побачив ще одного чоловіка з оселедцем, у червоних шароварах і жупані. Чоловік гнівно потирав вуса лівою рукою, а правою тримався за шаблю.

— Це брат Нечай із куреня Мухи! — крикнув з землі, точніше, із снігу Григорій.

— Мовчи, пес! — розлютився чоловік. — Хто ти єси?

— Я — Нечай із куреня Мухи, — відповів я, хоча про Нечая і про курінь чув уперше.

— Полжиш, пся крев! — заревів він і вихопив шаблю.

— Сам пся крев! — закричав я.

Вихопив шаблю і кинувся до нього. Він був високий, жилавий, широкоплечий, з того, як тримав шаблю, видно було, що досвідчений боєць і буде мені непереливки. Але про що мені з ним було розмовляти, коли я нічого не знав? Рубонув повітря, відстрибнув, він почав атакувати. Тут мені стали в пригоді прийоми, яких мене навчила графиня, коли ми готувалися задіяти трупаків проти села вбивць. Я відбивався, не підпускав його близько, наче боявся, що у рукопашній він мене здолає, він це теж відчув, напирав. Потім ми зійшлися в ударі шаблями. Вперлися грудьми один в одного. Він був дуже сильний, він тиснув на мене, а я вдарив його лівою рукою в обличчя. Він отетерів від цього, мабуть, це було не за правилами. Я вдарив його ногою у коліно, він поточився, залаявся, я відскочив і атакував, він відбив мої випади шаблею, а я знову ударив його ногою і повалив у сніг. Він миттю перевернувся на спину, хотів підвестися на ноги, але наштрикнувся горлянкою на мою шаблю. Захрипів, ударив. Я відскочив, залишивши шаблю в його горлянці. Він схопився за неї, але виймати не став. Просто важко підвівся і пішов на мене. Він був смертельно поранений, але я був голіруч.

— Тримай! — крикнув Григорій і кинув мені свій кинджал. Ось це було вже краще. Кинджалом я відбив два удари нападника. Відчув, що вони слабшають. Почекав. Чоловік захитався і впав на коліна. Залаявся. Вихопив шаблю у себе з горлянки, звідти ринула кров. Він завалився долілиць. Я стояв і важко дихав. Торжище наче нічого й не помітило. Чудовиська ходили собі, не звертали на нас уваги.

І шестируки не набігли.

— А де ті, на величезних курках? — спитав я.

— Вони втручаються лише тоді, коли суперечки між різними істотами. А коли між однаковими, це не їхня справа, — пояснив Григорій. — А звідки ви вмієте битися на шаблях?

— Ну, я ж найкращий сищик імперії, — розвів я руками.

Ми повантажили тіло вбитого на коня, прикрили попоною.

— Тепер ходімо до того Балтики, побалакаємо. Скільки у нас монет?

— Двісті сорок чотири.

— А раб коштує від двадцяти до тридцяти?

— Але ваша знайома — артистка, артистки цінуються значно дорожче.

— Все одно ходімо.

— Мені треба стерегти коней, інакше їх можуть викрасти! — не дуже переконливо сказав Григорій. Здається, він дуже боявся.

— А як же я розмовлятиму з цим бароном?

— А він розуміє всі мови і може розмовляти ними!

— Добре. Чекай мене тут. — Я пішов до намету. Сказав, що мені потрібен барон. Охорона відповіла, що він не приймає. Я дав охоронцям — здоровезним муринам із одним оком на лобі — по кілька монет, і вони провели мене за намет. До невеличкого будинку на колесах. Над будинком був димар, звідки валив щедрий, чорний дим, який буває від вугілля.

Мурини пішли, залишивши мене перед дверима. Я постукав. Тиша. Постукав ще. З-за дверей вийшов карлик із величезними вухами. Подивився на мене зі спокійною гордістю, мовляв, «чого тобі?».

— Мені треба поговорити з бароном.

— Барон зайнятий, — відповів карлик.

Я подав йому кілька монет. Він подивився на мене з презирством вищої істоти. Як можна бути удвічі нижчим і дивитися зверхньо?

— Скажи, що в мене є хороша пропозиція стосовно одної артистки. — Я хитро усміхнувся.

— Чекай, — карлик зайшов за двері. Мені довелося почекати довгенько, хвилин, може, десять. Ну аякже, великі начальники ніколи не приймають одразу. Ось карлик знову вийшов. — Заходь.

Я зайшов. У будиночку на колесах було добряче натоплено. Карлик потупотів попереду, провів мене до кабінету. Звичайний кабінет, із робочим столом і стільцями. Тільки за робочим столом сиділо якесь слизьке опудало з численними щупальцями. Ага, он, здається, очі, а он — рот.

— Що ти хотів мені запропонувати? — спитав барон.

Я аж сіпнувся, бо це одоробло розмовляло, наче людина.

— Я хочу купити ту дівку з залізною ногою.

— Для чого Січі та дівка?

— Вона дещо знає, що для нас цікаво.

— А чому ти розмовляєш не так, як січовики?