Найкращий сищик та падіння імперії
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-210-3
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик та падіння імперії». Краткое содержание книги:
— Ану розійдися, кропивне сім’я! — так гаркнув, що аж відскочили, схопилися за свої луки.
Їх було багато, мені б і браунінг не допоміг. Сподівався тільки на те, що порядок на Торжищі має бути, бо інакше чудовиська давно вже один одного перетрощили б. Одноноги вишикувалися підковою, цілилися в мене з луків, я ж стояв із шаблею і думав, чи міцний панцир у вбитого Ліною Панича. Одноноги почали кричати, стрибали, послали кілька стріл, які пролетіли біля мене. Лякали. А я не боявся, махав шаблею і рикав, не підпускав чудовиськ до рабів. Раптом одноноги заверещали і кинулися врозсип.
До нас підскочили четверо дебелих чудовиськ із собачими головами і шістьма руками, які стискували різноманітну холодну зброю: шаблі, обушки, кинджали, списи, сокири, булави. Приїхали ці потвори на величезних птахах, які були вищі за коня, з потужними лапами, схожими на курячі, тільки значно більшими. Шестируки сиділи в сідлах, прикріплених до птахів. Щось погрозливо закричали мені.
— Сховайте шаблю! — закричав Григорій, сам вибіг уперед, впав на коліна перед шестируками і почав щось розповідати незнайомою мені мовою. З його жестів я зрозумів, що розповідає про напад одноногів. Шестируки послухали, кивнули і поїхали далі. Я захоплено дивився на їхніх птахів. Не бачив іще таких дебелих. До того ж дзьоби були в них оббиті залізом — отже, птахи і самотужки могли брати участь у бою! З такими дзьобами легко могли відкусити голову чи пробити найміцніші обладунки. Ото б таку кавалерію мати!
Ми поїхали далі. До нас підходили, купували рабів після запеклого торгу. В нас залишилося усього двоє рабів, коли я почув голос Афродіти. З великого шатра, напнутого серед торжища. Вона співала якусь пісеньку французькою. Як же добре, що співала, а то проїхали, і не почув би!
— Що то за намет? — спитав я у Григорія.
— То цирк барона Балтики, — перелякано відповів він.
— Моя знайома там. Це вона співає.
— Погано, — скривився Григорій.
— Чому?
— Якщо барон узяв її в артистки, він не продасть її. Або вимагатиме купу грошей!
— Почекай тут, я подивлюся.
— Вхід до цирку коштує десять монет. І стежте за кисетом. Тут частенько крадуть.
— Добре.
Я пішов до намету, заплатив, увійшов усередину. Там побачив купу чудовиськ, що вирячилися на сцену. На ній стояла Афродіта, з синцями на обличчі. Їй так обрізали сукню, що був помітний протез, яким графиня стукала по дерев’яному настилу, робила рухи, як незграбна лялька, і співала оту пісеньку. Задоволена публіка реготала. Афродіта — ні. Я подумав, що примусити її ось так виступати було важко. І той барон Балтика знав, як ламати людей через коліно.
Афродіта доспівала пісню і пішла зі сцени під вереск чудовиськ. Не просто пішла, виявляється, їй на шию вдягли нашийника з ланцюгом, її потягнули зі сцени, наче собаку. Я аж зубами заскрипів. Вийшов на вулицю, Григорій продав уже останніх рабів, здав мені гроші.
— Вона тут? — перепитав він.
— Тут. Виступає на сцені. На барона якось можна вплинути? Він справжній барон?
— Він — слизьке чудовисько, схоже на величезного кальмара.
— Кого? — не зрозумів я.
— Кальмара, це така тварюка з морських глибин.
— Якого біса він барон?
— Кажуть, купив титул у Петербурзі. Так чи ні, невідомо, та й ніхто не перевірятиме, бо Балтику тут бояться і поважають, — пояснив Григорій.
— Хто ти єси? — несподівано пролунав крик. Григорій тут же впав на коліна і затремтів.
Я розвернувся і побачив ще одного чоловіка з оселедцем, у червоних шароварах і жупані. Чоловік гнівно потирав вуса лівою рукою, а правою тримався за шаблю.
— Це брат Нечай із куреня Мухи! — крикнув з землі, точніше, із снігу Григорій.
— Мовчи, пес! — розлютився чоловік. — Хто ти єси?
— Я — Нечай із куреня Мухи, — відповів я, хоча про Нечая і про курінь чув уперше.
— Полжиш, пся крев! — заревів він і вихопив шаблю.
— Сам пся крев! — закричав я.
Вихопив шаблю і кинувся до нього. Він був високий, жилавий, широкоплечий, з того, як тримав шаблю, видно було, що досвідчений боєць і буде мені непереливки. Але про що мені з ним було розмовляти, коли я нічого не знав? Рубонув повітря, відстрибнув, він почав атакувати. Тут мені стали в пригоді прийоми, яких мене навчила графиня, коли ми готувалися задіяти трупаків проти села вбивць. Я відбивався, не підпускав його близько, наче боявся, що у рукопашній він мене здолає, він це теж відчув, напирав. Потім ми зійшлися в ударі шаблями. Вперлися грудьми один в одного. Він був дуже сильний, він тиснув на мене, а я вдарив його лівою рукою в обличчя. Він отетерів від цього, мабуть, це було не за правилами. Я вдарив його ногою у коліно, він поточився, залаявся, я відскочив і атакував, він відбив мої випади шаблею, а я знову ударив його ногою і повалив у сніг. Він миттю перевернувся на спину, хотів підвестися на ноги, але наштрикнувся горлянкою на мою шаблю. Захрипів, ударив. Я відскочив, залишивши шаблю в його горлянці. Він схопився за неї, але виймати не став. Просто важко підвівся і пішов на мене. Він був смертельно поранений, але я був голіруч.
— Тримай! — крикнув Григорій і кинув мені свій кинджал. Ось це було вже краще. Кинджалом я відбив два удари нападника. Відчув, що вони слабшають. Почекав. Чоловік захитався і впав на коліна. Залаявся. Вихопив шаблю у себе з горлянки, звідти ринула кров. Він завалився долілиць. Я стояв і важко дихав. Торжище наче нічого й не помітило. Чудовиська ходили собі, не звертали на нас уваги.
І шестируки не набігли.
— А де ті, на величезних курках? — спитав я.
— Вони втручаються лише тоді, коли суперечки між різними істотами. А коли між однаковими, це не їхня справа, — пояснив Григорій. — А звідки ви вмієте битися на шаблях?
— Ну, я ж найкращий сищик імперії, — розвів я руками.
Ми повантажили тіло вбитого на коня, прикрили попоною.
— Тепер ходімо до того Балтики, побалакаємо. Скільки у нас монет?
— Двісті сорок чотири.
— А раб коштує від двадцяти до тридцяти?
— Але ваша знайома — артистка, артистки цінуються значно дорожче.
— Все одно ходімо.
— Мені треба стерегти коней, інакше їх можуть викрасти! — не дуже переконливо сказав Григорій. Здається, він дуже боявся.
— А як же я розмовлятиму з цим бароном?
— А він розуміє всі мови і може розмовляти ними!
— Добре. Чекай мене тут. — Я пішов до намету. Сказав, що мені потрібен барон. Охорона відповіла, що він не приймає. Я дав охоронцям — здоровезним муринам із одним оком на лобі — по кілька монет, і вони провели мене за намет. До невеличкого будинку на колесах. Над будинком був димар, звідки валив щедрий, чорний дим, який буває від вугілля.
Мурини пішли, залишивши мене перед дверима. Я постукав. Тиша. Постукав ще. З-за дверей вийшов карлик із величезними вухами. Подивився на мене зі спокійною гордістю, мовляв, «чого тобі?».
— Мені треба поговорити з бароном.
— Барон зайнятий, — відповів карлик.
Я подав йому кілька монет. Він подивився на мене з презирством вищої істоти. Як можна бути удвічі нижчим і дивитися зверхньо?
— Скажи, що в мене є хороша пропозиція стосовно одної артистки. — Я хитро усміхнувся.
— Чекай, — карлик зайшов за двері. Мені довелося почекати довгенько, хвилин, може, десять. Ну аякже, великі начальники ніколи не приймають одразу. Ось карлик знову вийшов. — Заходь.
Я зайшов. У будиночку на колесах було добряче натоплено. Карлик потупотів попереду, провів мене до кабінету. Звичайний кабінет, із робочим столом і стільцями. Тільки за робочим столом сиділо якесь слизьке опудало з численними щупальцями. Ага, он, здається, очі, а он — рот.
— Що ти хотів мені запропонувати? — спитав барон.
Я аж сіпнувся, бо це одоробло розмовляло, наче людина.
— Я хочу купити ту дівку з залізною ногою.
— Для чого Січі та дівка?
— Вона дещо знає, що для нас цікаво.
— А чому ти розмовляєш не так, як січовики?