Найкращий сищик та падіння імперії

— Її вже, мабуть, продали.

— У неї протез замість правої ноги, може, це відлякає покупців.

— Протез? Тоді вона, може, ще там. А що потім?

— Потім будемо вибиратися назад.

— Візьмете мене з собою? — спитав хлопець. Він уже зрізав волосся, тепер намагався голити мені голову, намотавши оселедець на кулак.

— А чим тобі тут погано?

— Тут мене вб’ють. Слуга мусить битися, якщо на Панича нападають. Якщо Панич загине, то слуга не має права жити. Такі тут правила. Візьміть мене з собою. Я знаю ці краї, я вмію битися, я буду корисним!

— Добре, тільки допоможи мені витягнути мою знайому.

— Я допоможу!

— Чому вони виглядають так погано? — Я кивнув на рабів, що тупцювали у снігу. Босі та майже голі, на морозі! Худі, дрібні, з численними шрамами, опіками, ранами. Господи, я не бачив іще людей у такому стані, я ж багато чого бачив!

— Паничі тримають рабів у голоді, примушують багато працювати і жорстоко карають. Такі тут правила.

— Я думав, що рабів уже немає.

— Тут є.

Хлопець доголив мені голову.

— Мусить зійти, — сказав він.

Я увібрався в одяг та обладунки вбитого, які були на мене завеликі.

— Добре. А що там за ведмеді в одностроях стоять на воротах?

— То охорона торжища. Їм треба дати грошей. У пана на поясі висить кисет із монетами.

— Скільки давати?

— Чотири монети. Тоді вони пропустять нас.

— А що робити на торжищі?

— Треба їхати до будинку, де живе ще один Панич. Але він одразу зрозуміє, що ви чужий. Тож ми мусимо продати рабів по дорозі, знайти вашу знайому, викупити її і забратися геть, якомога швидше, поки Панич не здійняв тривогу.

— Добре, так і зробимо. І дивись, якщо спробуєш щось утнути, я пристрелю тебе. Повір, я стріляю дуже добре.

— Я знаю, Іване Карповичу, — несподівано сказав він.

Я пильно подивився на нього.

— Звідки ти мене знаєш?

— Ну, я читав про всі ваші пригоди. Воно-то, звісно, ви — наш ворог, працювали в охранці, але коли живеш на нелегальному становищі, то в тебе багато часу. От я вас і читав. Тепер пізнав.

— Ну, тоді як тебе звати?

— Григорій Іволгін.

— Ну що, Гришо, їдьмо.

І ми поїхали до Торжища.

— А чому в тебе кінь такий дивний? — спитав я.

— Це не кінь, а мул. Суміш віслюка та кобили.

— Ага, зрозумів, я бачив таких у Туркестані.

— Паничі їздять на конях і озброєні шаблями, а слуги їздять на мулах і озброєні кинджалами. Такі тут правила.

— На Торжищі ще є хтось, кого нам треба боятися?

— Там є охорона, шестируки на птахах. З ними краще не сперечатися. Але вони прибігають, лише коли виникає суперечка, а так не втручаються.

Шестируки? На птахах? Я нічого не розумів, але ж головне було знайти Афродіту, а щоб зрозуміти все, що тут відбувається, ніякої голови не вистачить. Витягти графиню і тікати звідси.

— А що там, в імперії, як справи? — спитав Гриша.

— А ти давно тут?

— Та вже третій рік.

— Про війну чув?

— Ага. Ще не перемогли німців?

— Ще ні. То їдь назад, як їхав, підганяй рабів.

Я намагався їхати нешвидко, щоб бідолахам у колодках не було важко. Це ж треба, які нелюди! Людей босими на мороз виганяти! Я закрутив головою, перевірив браунінг і гранати, поправив шаблю. «Афо, будьте на Торжищі, бо інакше доведеться шукати вас у цих нестерпних краях, повних чудовиськ. Будьте тут, Афо!» — просив я подумки.

Біля воріт віддав монети ведмедям, вони відчинили, і ми заїхали до Торжища. Я побачив натовп, що вирував на ньому, і зупинився отетерілий. Господи, кого там тільки не було! Чудовиська всіх видів, мене ледь не знудило від цієї жахливої різноманітності.

— Їдьмо, їдьмо! — прошепотів Григорій. — Ліворуч, а потім прямо!

Я поїхав, Григорій почав вихваляти рабів, тою самою говіркою, якою розмовляв його покійний пан. Ось підбігла якась баба, не просто баба, а верхи на чоловікові, що ледь ноги переставляв. Почала торгуватися. Пропонувала двадцять монет, Григорій вимагав тридцять дві. Баба кричала, била собі у груди, казала, що ми не рабів пригнали, а мерців. Григорій на коліна ставав, волосся на собі рвав, стверджував, що це найкращі раби на всьому Торжищі. Зійшлися на 28 монетах. Жінка забрала одного з рабів і поїхала.

— Чого вона на мужику їздить? — ошелешено спитав я.

— Це Зубатка. В неї зуби в одному місці, вона їх вганяє у потилицю жертви і підкоряє її, примушує носити себе. Але бачиш, стара її жертва заслабла, їй потрібні нові ноги, приїхала сюди по них. Тепер пересяде на нову жертву, а стару вб’є, — пояснив Григорій, який був на Торжищі як риба у воді.

Підходили ще чудовиська, Григорій торгувався, як скажений, бився за кожну монету.

— Може, не торгуйся ти так, нам треба продати швидше і шукати мою знайому, — сказав я йому.

— Якщо не будемо торгуватися, нас почнуть підозрювати, — пояснив хлопець. — Ой, одноноги! Ви з ними розбирайтеся! — він чкурнув за мою спину, переляканий.

До нас наближався натовп тих дивних істот на одній нозі, яких я вже бачив. Вони пристрибали, почали щось волати, як ото цигани на базарі, коли хочуть забити баки і щось украсти. Побачив, що відв’язують одного раба. Я вихопив шаблю.