Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Ще в червні А. Йоффе неодноразово висловлювався проти прискорення формальної централізації. А в листі до члена політбюро ЦК РКП(б) М. Крестинського від 15 липня він наголошував: «Чув я, що Ви зайняті тепер питанням розробки конкретних форм злиття Великороси з Україною. Дозвольте тому поділитися з вами своїми міркуваннями, заснованими на більш ніж двомісячному українському досвіді. Формально-юридично возз'єднання Великороси та України, тобто винайдення яких би то не було форм та норм федерації, на мій погляд, передчасно: по-перше, тому, що занадто ще велика внутрішня політична і соціально-економічна різниця між першою та другою, а по-друге, тому, що занадто ще велика кількість самостійних (мовою оригіналу — „самостийных“. — Авт.) партій, яким ці зовнішні форми дали б багатий матеріал для агітації проти українського „москвофільства“, і водночас анічогісінько не дали по суті. Те, що тут справді потрібно, так це фактичне підпорядкування України із збереженням формальної самостійності (мовою оригіналу — „самостоятельности“. — Авт.). Але для цього насамперед потрібен кращий зв'язок із Москвою». Далі теза про необхідність гарного зв'язку повторювалася ще декілька разів. Цікаво, що А. Йоффе наполягав на тому, що керівництво Київського військового округу «має для декоруму називатися Наркомвоєном».

Перманентний спротив настановам Кремля дратував більшовицький центр, який не бажав визнавати власні помилки. Винних у зриві комуністичного штурму шукали в Україні. У листі до Г. Зинов'єва від 1 серпня 1919 р. Ленін роздратовано відзначав: «Питання про Україну в ЦЕКа ставити смішно. Їхні „помилки“ не вилікувати. Вогнем та мечем денікінщини — інакше лікування немає таким „помилкам“».

В умовах тотального відступу червоних під натиском війська УНР, повстанських загонів та денікінців і з огляду на критику з боку Кремля, ЦК КП(б)У за результатами пленуму, який відбувся 1—2 серпня 1919 р., ухвалив спеціальне звернення до ЦК РКП(б). У ньому наголошувалося: «Досвід роботи ЦК КП(б)У за останній період та ті обставини, що склалися на Україні, ставлять перед нами питання про необхідність перетворення ЦК КПУ на обласний орган ЦК РКП шляхом встановлення з ЦК РКП більш тісного зв'язку і здійснення Вами більш безпосереднього керівництва роботою на Україні. Партійну роботу на Україні слід об'єднати з роботою РКП, систематично застосовуючи тут весь практичний досвід Росії».

Розглянувши питання про розпуск ЦК КПУ, вище керівництво РКП(б) вирішило піти дещо іншим шляхом і спочатку злити урядові органи УСРР з компартійними. 13 серпня від імені політбюро ЦК РКП(б) була надіслана телеграма до Раковського такого змісту: «Наполегливо рекомендуємо закрити всі комісаріати, окрім військового, продовольства та шляхів сполучення, мобілізувати всіх поголовно на військову роботу та поставити завданням протриматися небагато тижнів, зливши в одне Раднарком, Раду оборони, ЦВК та ЦК КПУ». Однак ці заходи вже не могли врятувати радянську Україну.

Наприкінці серпня урядові структури покинули Київ, який перейшов у руки УНР, а потім, майже відразу — до денікінців. У руках червоних залишався лише невеликий клаптик території України на півночі УСРР. Рішенням ЦК РКП(б) від 11 вересня 1919 р. залишки РНК УСРР, члени якого евакуювалися до Чернігова, було ліквідовано як окрему структуру. 21 вересня це рішення було уточнено. У постанові ЦК РКП(б) відзначалося, що формальне існування уряду УСРР та ЦК КПУ зберігається, а представниками України затверджувалася «трійця» у складі X. Раковського, Г. Петровського та А. Йоффе. Водночас ліквідовувався весь урядовий апарат, а від імені українського уряду «виступає, коли потрібно, Раковський, який переїжджає до Москви і зберігає лише невеликий секретаріат з українських справ». Інші працівники мали бути розподілені по російських губерніях. Незабаром це рішення було підтверджене в радянському порядку. В історії другого етапу радянської влади в України було поставлено крапку.

Отже, друга спроба опанування України більшовиками збіглася у часі з рішучою активізацією комуністичного будівництва. Комунізм формально поєднав, здавалося 6, непоєднуване: з одного боку — великодержавницькі по суті уявлення, а іншого — прагнення до національного визволення. Щоправда, кожну з цих складових вважали головною (і тому підтримували комуністів) різні верстви населення. Наднаціональною підставою для перших було визначення нової формації (етап переходу до комуністичного будівництва) як такої, що вже проминула етап націєтворення, а тепер, мовляв, настав час для єдності. Підставою для других — концепція про ліквідацію за комунізму будь-якого гноблення, в тому числі й національного. Саме таке балансування і дало змогу більшовикам утриматися в Україні.

Часткова демонстрація своїх справжніх намірів, деякі з яких (земельний розподіл, монопартійність, національно-культурний нігілізм) не зумовлювалися нагальними потребами й були радше невиваженими виявами комуністичної революції, ледь не коштувала більшовикам влади. Другий період панування в Україні для них закінчився так само, як і перший — відступом з України.

Антон Денікін мимовільно став рятівником більшовизму в Україні. Адже він не приховував негативного ставлення ні до ідеї української державності, ні до зрівняльного розподілу землі, на чому й трималася будь-яка влада в Україні в ті буремні роки. Спротив українського суспільства денікінській навалі був набагато сильнішим, аніж це було у випадку з більшовиками. У свою чергу, після короткого нашестя денікінців українці зрозуміли, що може бути ще гірше, і багато хто зробив висновок, що єдиним способом виживання української державності є пошуки компромісу з більшовиками.