Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Реакція комуністів-більшовиків на селянські повстання, які вони називали «куркульськими», нерідко була неадекватною і призводила лише до посилення спротиву. Президія ВУЦВК у складі Петровського, Косіора, Затонського та Ворошилова врахувала це на розгляді 16 квітня 1919 р. пункту п'ятого порядку денного «Про недопустимість спалювання сіл під час придушення куркульських повстань». Резолюція з цього приводу була сама по собі промовиста і вказувала на більшовицькі пріоритети: «З огляду на неодноразові випадки спалювання цілих сіл при придушенні куркульських повстань, що є абсолютно недоцільним і вкрай шкідливим для совітської влади, запропонувати Совнаркому в терміновому порядку видати всім відповідним відомствам розпорядження про повне припинення під страхом суворої відповідальності спалювання сіл».

Бачимо, що немає й мови про «злочинність» спалювання як такого, а тим більше про антилюдську природу таких дій — у боротьбі заради перемоги над «класовим ворогом» (а таким вважалося ледь не все українське селянство) не існувало якихось моральних перепон. Спалювання наказувалося припинити лише через його неефективність. Більшовики спробували застосувати інші каральні засоби впливу. Приміром, 8 липня 1919 р. політбюро ЦК КП(б)У визнало правильним уживаний на практиці принцип «кругової поруки села за контрреволюційні виступи» та створення сформованих із надійних загонів неукраїнського походження військ внутрішньої охорони для боротьби з повстаннями. Але на той час шляхом терору проти власного народу зупинити антибільшовицький спротив було вже неможливо.

У своїх намаганнях здобути ресурси для «світової революції», здійснення якої могло б теоретично виправдати захоплення влади більшовиками у відсталій країні та практично забезпечити прискорення її індустріального розвитку, більшовицьке керівництво залишило поза увагою той факт, що в Україні вирішальним моментом є настрої села. 12 листопада 1919 р. справедливо зауважували у своєму листі до ЦК РКП(б) П. Попов, А. Зорін та Ларик: «Центральна Рада, Гетьман, Директорія, Совітська влада, як створені, так і повалені були не пролетаріатом і буржуазією, а саме селом». Тож цілком логічно, що коли українські селяни, які спричинили повалення попередніх режимів, побачили, що їх сподівання на більшовиків не здійснюються, то повернули зброю проти своїх колишніх союзників. Такий перехід був оцінений більшовиками як «зрада», хоча саме вони не здійснили обіцяного і саме внаслідок зміни їх політики й відбувся антибільшовицький переворот у масових настроях.

Повсталі українські селяни завадили вже запланованому «визвольному походу» Червоної армії в Європу, насамперед у Румунію, в радянські Угорщину та Словаччину. Впровадження ідеї «експорту революції», що з допомогою радянської форми національної державності спочатку так вдало виявила себе в Україні, загальмувалося при першій же спробі втілення в життя її реальної мети — викачування ресурсів на теренах України, передусім сільськогосподарських. З економічного та політичного боку від цього виграла Європа, програла Україна. Адже масові селянські повстання в Україні врятували Європу від Червоної армії у критичний для самої Європи момент. Але, на жаль, у Кремля вистачило сил на те, щоб втримати у своїх руках Україну.

Антон Денікін виступив рятівником більшовизму в Україні. Адже він не приховував негативного ставлення ні до ідеї української державності, ні до зрівняльного розподілу землі, на чому й трималася будь-яка влада в Україні в ті буремні роки. Після його короткого нашестя українці зрозуміли, що може бути ще гірше, і зробили висновок, що єдиним способом виживання української державності є пошуки компромісу з більшовиками.

На відміну від своїх опонентів з «білого» табору, більшовицьке керівництво змогло усвідомити необхідність поновлення тактики національного та селянського лібералізму і зробило не так багато поступок, щоб потім не можна було все повернути «на круги своя». Згодом нестачу коштів на фінансування індустріалізації, які більшовики могли б отримати із Західної Європи у разі гіпотетичної (а більшовикам тоді здавалося — цілком реальної) перемоги «світової революції», Кремль значною мірою компенсував за рахунок України, перш за все — українського селянства. Але то вже інша історія.