Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»
- Автор: Єфіменко Геннадій, Примаченко Яна
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-1685-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»». Краткое содержание книги:
• Національна політика більшовиків як засіб відродження імперії
• Казус Кривдонбасу: довкола справжніх обставин появи та зникнення ДКР
• Голодомор як закономірний результат більшовицької політики та особливості формування ілюзій в Україні в постголодоморні 1933—1938 рр.
• Більшовицькі «запаморочення від успіхів» та методи їх лікування
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Головне побоювання Полоза не справдилося — III Всеукраїнський з'їзд, який відбувся 6—10 березня 1919 р. у Харкові, питання про «злиття» не підіймав. Натомість в ухваленій 10 березня з'їздом та затвердженій 14 березня ВУЦВК Конституції УСРР (стаття 4) відзначалася «тверда рішучість увійти до складу єдиної міжнародної соціалістичної радянської республіки, як тільки створяться умови для її появи», наголошувалося на «цілковитій солідарності» УСРР «з нині існуючими вже совітськими республіками» та підкреслювалося «вирішення вступити з ними в найміцніше об'єднання для спільної боротьби за перемогу світової комуністичної революції та в найміцніше співробітництво в царині комуністичного будівництва, можливого тільки в міжнародному масштабі». Ці рядки свідчать, що українські керманичі вбачали централізацію не в «приєднанні» до РСФРР чи «злитті» України, а в її «об'єднанні», тобто бачили себе тією чи іншою мірою рівноправною з РСФРР частиною майбутнього цілого.
На відміну від владного проводу УСРР, у Кремлі національна форма радянської державності в Україні сприймалася лише як зовнішня ширма, за якою немає жодного змісту. Зокрема, В. Ленін у заключній промові про програму РКП(б) на VIII з'їзді РКП(б) (18—23 березня 1919 р.) двічі проговорився, що нині «існує одна Совітська республіка». Ще більш чітко та промовисто віддзеркалилося ставлення Кремля до УСРР у промові члена Президії Всеросійського ЦВК Л. Сосновського, яку він виголосив на засіданні ВЦВК від 9 квітня 1919 р: «Товариші, ЦВК до цього часу доводилося працювати як єдиному законодавчому органу робітників і селян в усьому світі. Сьогоднішнє засідання ми щасливі відкрити, знаючи, що поряд з нами у Європі є два таких вогнища робітничої і селянської революції — в Угорщині та Баварії». Бачимо, що в Кремлі не вважали за якесь окреме, і тим більше — незалежне ціле ні Україну, ні інші радянські республіки (Естонія, Литва, Білорусія, Латвія), щодо визнання незалежності яких, як вже згадувалося раніше, були навіть ухвалені спеціальні юридичні акти.
Національна ширма певний час влаштовувала Кремль, оскільки допомогла опанувати Україну та деякі інші «національні окраїни». Додамо також, що економічним потребам більшовицького центру наявність такої ширми на перших порах нічим не заважала. Адже Українською радою народного господарства (УРНГ), яка й була головним економічним органом УСРР, керувала надіслана з Москви і підпорядкована (включно з особистим грошовим забезпеченням) безпосередньо ВРНГ РСФРР комісія на чолі з Андрієм Нікітіним. Результати роботи цієї комісії станом на березень 1919 р. влучно схарактеризував надісланий до України з перевіркою член президії ВРНГ Влас Чубар: «Робота РНГ не могла розвиватися інтенсивно й ознаменувалася поки що ефективними результатами в частині вивозу, де невтомно працював тов. Ландау». Тобто на той час викачувати промислові ресурси можна було й без формальної централізації управління економікою.
Таке становище задовольняло Кремль. Однак воно не могло тривати постійно: економічні ресурси України швидко вичерпувалися, а їх подальше невідшкодовуване викачування призводило до появи та посилення спротиву українських управлінців. Та й члени вказаної комісії, які серед своїх обов'язків мали й завдання налагоджувати економіку, з часом «українізувалися», тобто почали дбати про економічні інтереси УСРР. Після опанування більшовиками України, яке в основному завершилося у березні 1919 р., почали активніше відстоювати українські інтереси й керманичі УСРР. За часом це збіглося із затвердженням III Всеукраїнським з'їздом рад рішення про переїзд урядових структур із Харкова до Києва.
Серед рядових комуністів в Україні набували популярності ідеї, висловлені у своєрідному українському комуністичному маніфесті В. Шахрая та С. Мазлаха — книзі «До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною?» (Саратов, 1919). Сергій Мазлах у листі до дружини схарактеризував становище такими словами: «Україна повинна бути самостійною Совітською республікою. Цього вимагають інтереси українських трудящих й успіх світової революції. І це усвідомлюють робітники. Усвідомлюють навіть національно знеособлені елементи, що випередили історію». У Кремлі були вкрай стурбовані таким меседжем і поширенням цих ідей в Україні. Тому книгу заборонили, а авторів виключили з лав КП(б)У.
Усе назване вище: прагнення керівництва УСРР до економічної та політичної «самостийности», поширення в прокомуністичному сегменті українського суспільства ідеї існуванні реально окремішньої УСРР, до якого додалося бажання центру створити міцний «військовий кулак» для зміцнення своєї влади та експансію у Європу, — спричинило активацію ідеї «злиття». Її імпульс ішов із більшовицького центру. 8 квітня 1919 р. ЦК РКП(б) ухвалив постанову про необхідність єдності дій України та Росії як директиву для ЦК КП(б)У. У цьому документі йшлося насамперед про військову царину, транспорт та органи постачання. Ленін особисто наполіг на ухваленні та прискоренні передачі цієї директиви до України: «Пропоную зібрати підписи членів Політбюро ЦК і затвердити ці директиви Українській комуністичній партії та її ЦК для України. Дуже терміново».
Важливою спонукою до активації ідеї «злиття» стали продовольчі труднощі в Росії. 13 квітня на засіданні ЦК РКП(б) В. Ленін наголосив на тому, що «необхідно звернути особливу увагу на Україну, де немає ніякого продовольчого апарату». У Кремлі вважали за неможливе провести в достатній кількості реквізицію хліба в Україні без наявності такого апарату, який був би продовженням і частиною російського. Було ухвалено «персонально із ЦК» з метою заготівлі продовольства відправити в Україну члена політбюро ЦК РКП(б) Л. Каменева з почтом. 23 квітня 1919 р. Каменєв уже доповідав на засіданні ВУЦВК. Саме він став головним централізатором у складі політбюро ЦК РКП(б) у цей період.
23 квітня політбюро ЦК РКП(б) знову звернулося до «українського питання». Пункт другий порядку денного зазначений у протоколі лаконічно: «Україна». Нова ухвала вже не містила будь-якої можливості по-різному її тлумачити: «Запропонувати ЦК КПУ поставити на своє обговорення питання про те, коли і в якій формі може бути здійснено злиття України з Радянською Росією». Злиття остаточно було визнане нагальним завданням. Постало питання про методи його виконання.
Одну з головних спонук до такого злиття Ленін вбачав у необхідності жорсткої військової єдності. 24 квітня вождь писав Ефраїму Склянському, заступнику Л. Троцького в Реввійськраді РСФРР: «Т. Склянський! Це, до речі, якраз до того, що вчора вирішено. Треба спішно, негайно: 1) скласти текст директиви від ЦК до всіх „націоналів“ про єдність (злиття) військову». Завдання було швидко виконане. Уже 4 травня пленум ЦК РКП(б) схвалив «проект тов. Троцького про єдине командування над арміями як Росії, так і дружніх республік як директиву ЦК для усіх Цека Естляндії, Латвії, Литви і Білорусії і України та ін.». Щоправда, потім у підручники з історії, в тому числі й сучасні, цей документ, що став основою для подальших об'єднавчих рішень і який був підготовлений головою Реввійськради РСФРР Л. Троцьким, увійшов як такий, автором якого є В. Ленін.
Питання централізації було нагальним. Але навіть за стрімкого прямування до злиття, Кремль не забував, що публічна ініціатива мала виходити з України. У радянському порядку саме українська сторона першою задекларувала потребу «спільності боротьби та єдності керівництва» у боротьбі зі спільними ворогами. Щоб продемонструвати суспільну підтримку об'єднавчої ініціативи, 19 травня 1919 р. ВУЦВК разом із «Київською радою робітничих депутатів, повітовим з'їздом селянських депутатів і представниками Київських професійних спілок та фабрично-заводських комітетів» ухвалив постанову «Про об'єднання військових сил радянських республік». У ній, зокрема, проголошувалося: «Усі матеріальні засоби... мають бути зосереджені навколо спільного для всіх республік центру». В основу цього рішення було покладено згадану вище, розроблену Троцьким директиву. Тобто насправді це була ініціатива Кремля, а не української сторони.