Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Поодинокі прохожі, загледівши обідрану постать, переходили від неї на інший бік. Сергієві пригадувалась байка з дитячої читанки про зайця та жаб – він реготавсь: «Є такі, що й мене бояться».
Проте, з часом його стала ображати така поведінка прохожих. Самотність розривала йому нерви. Тоді безмовний крик одчаю був схожий, здавалось, на нявчання безпритульного кошеняти, що, обмерзле й голодне, на вулиці пронизливим писком розрізує глупу ніч. Сергій повертавсь до своєї нори, здатний був божевільно кричати, лізти на стіну.
Після однієї такої безсонної ночі він одержав першого листа від Олі. Він так само хороший, дужий, любий Сергій. Те «дужий» – майнуло в його уяві миршавим кошеням. Сергій болісно розреготавсь.
Лящали стіни. Пацюки здивовано визирнули на веселий настрій свого сусіди. Та через хвилину він схопив голову в руки і буйно ридав. Ридав над тим, що загубив своє «я», свою мужність, ідеал, мету. Його любов – пустоцвіт. Він хороший тільки для Олі, – в житті він непотрібний.
Рівновагу Сергій відчув лише тоді, коли за добру половину своєї плати дістав військову картку.
Гроші все – і спокій, і добробут. Грошей, грошей – за всяку ціну.
Сергій чітко бачив перед собою образ Олі, свіжо відчував її ласки, барви інтимного споріднення. Мусить стати певно в життя, мусить вирвати її з лабетів міщанської зайди.
Родина Миколи Васильовича Ярового засідала за вечірнім чаєм. Самовар награвав свою монотонну мелодію, а навкруг сьорбали солодкувато-нудну розмову.
Після довгої перерви, знову з’явився Концов. Поліна Павловна трималась статечно, намагаючись підкреслити свою увагу гостеві:
– Налий, Олю, Шурі. Вам якої конфітури? О, чом ви не берете тістечка?
– Я дуже дякую, Поліно Павловно.
«Пульхерія Івановна», – потай виправляла Оля, але була мовчазна, слухняно розносила чай. Врешті атмосфера взаємної поваги згусла до того, що гість і господарі взаємно набридли одно одному. Замовкли.
Раптом виразно почувся стук у двері. Зоя побігла відчиняти.
– Скажіть, будь ласка, тут живе Ольга Миколаєвна Ярова?
Всі здивовано озирнулись на Олю. Вона вся зашарілась, очи їй іскрились. Коли ж увійшов гість – стала смертно-бліда. Проте підійшла:
– Здрастуйте, Кость Якович. Ви так змінилися. Знайомтесь – мій батько, мати. Мій колишній колега по школі.
Всі неохоче простягували руку, озираючи Костя Яковича з ніг до голови. Це був сухорлявий чоловік, середнього зросту, з лахмітною, русявою бородою, пальто на йому мало вигляд шкіри напівоблізлого верблюда й викликало на обличчях спостерігачів вираз презирства.
Кость Якович розгублено водив очима. На щастя, скоро всі від нього одвернулись, сіла навпроти лише Оля. Руки їй тремтіли, в горлі душила спазма.
– Ви давно приїхали?
– Тільки що з вокзалу.
– А посаду лишили?
– Ні, на день лише.
І замовкли, споглядаючи одно одного страдницькими очима.
З боку ж проймав Олю ласим поглядом Концов. Відчував сік її малинових губів, жагу пругких форм її тіла.
– Ви ж це у якій справі приїхали? – запитав він діловим тоном, підсуваючись до Олі.
– Я?.. та я колись учителював тут. Тепер перевівся, але потрібно забрати деякі документи.
– Останнє діло – вчителювання, скажу я вам.
– Що ж, не всім же й спекулювати, – відповів незлосливо Кость Якович.
Концов спалахнув. Повернувшись до Поліни Павловни, він промовив улесливо:
– Дивуюсь, що у нас і досі не вивелись орангутанги.
– Як? – в свою чергу здивувалась Поліна Павловна.
– Це я про наших грамотіїв-учителиків.
– Ха-ха! – зайшлася робленим сміхом Поліна Павловна, а за нею й Микола Васильович хіхікнув у вуса.
Оля, здержуючи ридання, вибігла в темну кімнату. Кость Якович підвівся:
– Бувайте здорові.
– Прощайте, джентльмене, – відповів нахабним сміхом Концов.
Враз його погляд занепокоївся. Поруч Костя Яковича стояла одягнена Оля.
– Ти ж це куди проти ночі? – скрикнула Поліна Павловна.
– Я мушу поговорити з Костем Яковичем.
– Не смій виходити. Можеш поговорити тут. Подумаєш, секрети!
– Так. Секрети, – владно кинула Оля крізь плече і, стиснувши руку Костя Яковича, вийшла.
– Ти чуєш? – ревнув у слід Микола Васильович.
Кость Якович затримав Олю:
– Вернись!
– Сергію, – скрикнула благаючи Оля й, стримуючи ридання, припала йому до грудей.