Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Оля вся зблідла, руки дрижали, зір розгублено блукав. Враз запримітила, як Зоя лукаво посміхнулась і швидко зникла в другій кімнаті.
Блискавкою здогад. Оля відчинила шухляду. Кількох Сергієвих листів не було.
– Зоя, ти забрала в мене листи?
– Що?! – глянула через губу Зоя.
– Так, так. Я знаю. Поверни, бо я тебе розірву.
– Божевільна! – скрикнула Зоя, злякано відступаючи.
Оля вмить скочила, як дика кішка, і щавила Зоїну руку:
– Віддай!
Зоя, вереснувши, схопила ножиці і вдарила гострим кінцем супротивницю в руку. На допомогу ще вискочила з кухні Поліна Павловна й теж штурхнула Олю в груди.
– Ти парш… – але на півслові запнулась.
В Олі зажеврів рукав, – по руці пробіг кривавий струмок. Оля хитнулась. До вечора вона вже стала в домі героїнею дня. Рука спухла, підвищувалась температура. Поліна Павловна з розгубленим виразом на лиці – клопоталась. Боялись затруєння крови.
Микола Васильович покликав лікаря.
Ще кілька разів Оля з диким криком поривалась на Зою. Зоя мусіла втікати з дому. Під кінець Оля бліда, знесилено впала на ліжко й заснула. Прокинулась лише тоді, як почула в домі голос Концова. Концов підійшов до ліжка й лагідно запитав:
– Що з вами, Олю?
Оля мовчала.
– Хіба ж я вас чим образив, що навіть не заслуговую відповіді?
Оля несподівано скочила з ліжка:
– Ви ще будете наївність корчити? Хто листи викрав? Хто писав Сергієві? Падлюка, спекулянт…
Вона хижо націлила ненависні очи в Концова. Коси їй були розвіяні, груди розхристані. Була страшна, як божевільна.
Поліна Павловна водила переляканим поглядом то на Олю, то на Концова. Концов гордо випростався:
– Це ви про свій роман з отим пройдисвітом? Прошу не згадувати мого імени у вашій брудній історії. Я вам не злодій і не шантажист… я…
– Злодій, шантажист! – викрикнула Оля. – Геть з-перед очей, геть, мерзота!..
Концов зніяковів. Змінивши дурнувату міну на кислу, він вийшов.
Сергій не знаходив собі місця. Невже і вся любов її була обман? Ті поривчасті обійми, ті вогнисті поцілунки? Щоб знав тоді – убив би. «Нащо здався обірванець красивій жінці?» Ха-ха! Ось він – життьовий погляд практичного віку. І вона ще могла так нагло брехати? «Я нікого не зможу більше любити. Я згоріла для тебе».
Поїхати і плюнуть їй в обличчя, а там – хай тюрма, смерть… Але жах зупиняв; невже він побачить руїну своєї святині?! Та ніжна, щира Оля скаже йому: «Не люблю?!»
Десь у глибині ще жевріла надія. Та дійсність розбивала її.
Оля більш не писала. Сергій запив. Пив мстиво. Колись він дав обіцянку Олі не пити. – «Алкоголь бруднить, озвірячує людину» – а сама вона не бруд, не тварюка?
І Сергій зловтішно пускав свої заробітки на самогон. Нехай віються. Йому ні для кого зберігати, йому нічого не треба, в його нічого нема. Нема любові, нема мети, нема творчої праці. Коли ще в селі Сергій був ідеологом і творцем, то тут став звичайним ремісником: малював плакати, вивіски… Вся мета його існування стала в тому, щоб заробити копійку. Сергія підносив у сферу забуття чад алкоголю та галас загородніх шинків.
Того дня Сергій силкувався якомога більше випити. Випити стільки, щоб уже ніколи не протверезитися. Дико кричав, співав, щоб заглушити крик одчаю. Пропивай, Сергію честь, продавай сумління, душу продавай!
Його компаньйон, колишній адвокат, стукав по столі:
– Тобі з честі хліба не їсти. Маєш за честь – пляшку, за сумління – пляшку, за душу – дві.
– Дві! – командував Сергій.
– Увесь світ бордель, а люди… – десь в одному кутку синтезував п’яний, хриплий голос.
– До чого ми дожілі, о росіянє? – застогнала в другому бородата постать.
«До чого ти дожив?» – як крізь туман, дійшло до свідомості Сергія. Диким поглядом обвів присутніх. Видалось, що він давно вже в домовині. Його посідає черва, копошиться, точить йому серце… Він ніколи вже не народиться, ніколи вже не побачить Олю…
– Оля, Оля! – застогнав, заридав буйно, невтішно.
Хтось розважав. Комусь оповідав:
– Я любив… любив її…
Враз нахабно в саме вухо:
– Любові нєту – дайош монєту! Ха-ха-ха… Вот!
Сергій відчув, як йому затисло вуста слинявим поцілунком. З ним була п’яна, розкуйовджена жінка. Вихилялась, пестила. Сергієві шугнула кров. Мстиво стис в обіймах і, немов наново відроджений, втішно закричав: