Невідоме Розстріляне Відродження

«Приїжджай на літо. У нас часто буває Шура Концов, розпитує про тебе… Такий красивий, стрункий».

– К чорту! – скрикнула Оля й зім’яла дорогого їй листа.

Вона була між Сцилою та Харибдою. Поїхати до батьків, де мати нав’язуватиме своїх женихів, чи лишитися в Манівцях у злиднях, в бездіяльності. За цілу весну Сергій не одержав ні одного фунта.

Розгублено дивилась і нічого не бачила перед собою. Раптом в уші вдарив надзвичайний гаркіт.

Мов Deus ех Machina – перед очима зоріє автомобіль.

– Грамадянин Шарий є вдома?

Щось тьохнуло в Олі, як побачила між приїжджими й Макулу. Вона збрехала:

– Він пішов у волость…

– Проведіть нас у його кватирю…

Постіль перетрушено, дописи до журнала разом з давньою пилюкою ретельно складено в автомобіль, біля Олі стала рушниця:

– Вас заарештовано!

До вечора посиділа Оля заарештована в своїй кімнаті. Щохвилини вона тамувала болісне побоювання, що з міста може повернутися Сергій, хоч і казав їй, що повернеться не раніш пізнього вечора, а то й завтра.

Врешті під’їхав знову автомобіль і забрав вартового.

Оля вийшла на двір, де, здавалось, світ назавжди почорнів. Вона бігла в село шукати поради.

Сусіда, побачивши Олю, згадав, що він балакав колись з учителем про «комуну» – та й зачинивсь мерщій у сінях.

Всі вулиці гомоніли про арешт Шараївської «гарнізації» та про свого вчителя, що переховував «бамаги».

У Самойла Оля довідалась, що Макула перейняв важливого документа з Шараївської «гарнізації» до Сергія. Коли Оля була вже за дверима, Самойло, згадавши й свою кривду, додав:

– Видно, що бандитський… Два місяці обідали, так і не заплатить.

В Олі зросло вагання: Сергій, певно, таївся від неї. Коли ж уявила втрату його – криваво обкипіло серце. За всяку ціну мусить врятувати. Він не винуватий. Він не таївсь…

Хведір Степанович пораяв Олі попередити як-небудь Сергія, бо Макула напевне підстерігає, але він сам нікуди не може йти з Олею, бо треба голодні коні вести на пашу.

Поминувши вулиці, Оля одиноко вийшла за село між чорні лави житів. В білому, неначе фосфорична істота, стала на шляху під вербою. Чорний простір, здавалось, проковтнув живий голос, розбавив у собі живих істот, зупинив час, і лише билось одне серце, билось тривожно.

Щось шерхнуло. Напружила зір. Тим боком посувався силует.

– Сергій! – гукнула навмання.

Сергій круглими очима глянув у її переляканий вид.

– Чекісти… Макула…

– Що ж, хай арештують. Я доведу.

– Ти не доведеш. Ти мусиш тікати, мусиш… – розпачливо благала.

Сергій поволі проймавсь її заляканим настроєм.

Сутінки густіли над його головою, чорна запона затуляла ясну перспективу, ще мить – і його стихійним подувом підійме на вітер мов ту порошинку.

– Ах! – заломив у розпачі руки…

– Любий, ти не один… Я ніколи тебе не забуду.

Тоді відчув маленьку-маленьку надію. Переповнений вдячності казав: