Невідоме Розстріляне Відродження

Сергій сидів на вузловій станції й очікував поїзда. Апатично дививсь у натовп. Враз із гущі виринула знайома постать. Сергій поточивсь від здивування, мов від вибуху. Галюцинація?

Але за хвилину він уже твердо бачив на пероні Концова. Той ішов у компанії другого виразного непмана. Очевидно, були заняті діловою розмовою. Сергій слідкував, як тінь.

Обидва пройшли до товарових вагонів – звіряли накладні. Коли вертались до залі, Сергій зупинивсь, щоб пропустити перед себе Концова. Концов кинув летючий погляд на Сергія і продовжував розмову без найменшої павзи.

Не впізнав. Чи тому, що був заклопотаний справою, чи тому, що Сергій тепер був виголений і по-людські зодягнений.

Підбадьорений, Сергій рушив слідом через залю до ресторану, що був за вокзалом. Однак не посмів піти в глибшу кімнату. Сів перед портьєрою, з-за якої видно було лише руки над столиком обох спільників. Руки Концова відрахували червінці й прийняли з рук спільника накладні. Після цього зблизились прозорі келишки, забряжчали об тарілки ножі. Розмова голоснішала.

– Будьте певні, що за кілька тижнів я зможу для вас заготовити вагонів зо два.

Концов:

– Зерно для мене – риск. Мука – інша справа.

– А чому б вашу інвалідну хлібопекарню не перейменувати, ну, просто в сільськогосподарську артіль? Ви розумієте, скільки б ми мали на убій товару?

Через кілька часу спільник Концова сидів у бричці, а Концов щиро тис йому руку. Навкруг стояли посильники, станційні службовці й по-блюзнірському пряли очима на важну особу.

– Хто він такий? – запитав Сергій.

– Завідувач культгоспу… Тут є такий, кілька верстов звідціль.

Коли бричка рушила, Сергій ступив униз по східцях назустріч Концову.

– Доброго здоров’я, товаришу.

– А-а! Моє поважання! – скрикнув Концов по хвилі здивовання. – Константин Якович?

– Не зовсім так. Оскільки вам відомо, я листи підписую – «Сергій».

– Ні, вибачте, я цього не знав. Як пам’ятаю, то ви, здається, так одрекомендувались?

– Рекомендація рекомендацією, але ж ваше викриття її анулює…

– Ви про що це?

– Про анонімку.

– Не розумію.

– Так зрозумійте, що ваш анонімний лист у мене в кишені. Ви дивуєтесь, ну-да. Ви й Олі казали, що не брали моїх листів, однак, Зоя кінець кінцем призналась, що викрала їх для вас.

– Зоя? Ха-ха! – надто штучно зареготався Концов. – Це цікаво. Мені дуже хотілося б з вами про це поговорити. Ви маєте час?

Обидва опинились за портьєрою, що перед цим відбулася за нею торговельна умова. Концов замовив пива. Сергій приготувавсь уже викривати Концова, але, на диво, той зразу ж почав діловим тоном:

– Н-да, пане-добродію, мусимо з вами договоритись остаточно. Справа з Олею. Ви, значить, продовжуєте переписуватись з нею в старому дусі?

– Діла вам до цього, здається, аж ніякогісінького.

– Діло до цього у мене є. Оля мені подобається.