Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
— Так, але подивися вперед! — озвався Діґорі.
Бо тепер перед ними піднявся високий бар’єр зі скель і вони були майже засліплені сонячним світлом, яке танцювало на великому водоспаді, де річка з ревом та іскрами спадала в Нарнію з високих західних гір, із яких вона витікала. Вони летіли вже так високо, що гуркіт водоспаду міг бути почутий лише як тоненький неголосний звук, але вони ще не досягли тієї висоти, на якій вони могли б перелетіти через вершини скель.
— Нам доведеться зробити тут кілька зигзагів, — сказав Крилатий. — Тримайтеся міцно.
Він почав літати то туди, то сюди, підіймаючись чимраз вище за кожним обертом. Повітря ставало дедалі холоднішим, і вони чули крики орлів далеко внизу під ними.
— Подивися-но назад! Озирнись, — сказала Поллі.
Там вони побачили всю долину Нарнії, яка простягалася туди, де перед східним обрієм блищало море. І тепер вони були так високо, що могли бачити зовсім маленькі зубчасті гори, які стояли за північно-західними заростями вересу та рівнинами на півдні, що здавалися вкритими піском.
— Я б хотів, аби хтось розповів нам, що то за місця, — сказав Діґорі.
— Я сумніваюся, що хтось міг би, — сказала Поллі. — Тобто там нікого немає й нічого не відбувається. Світ виник лише сьогодні.
— Але ж люди туди доберуться, — сказав Діґорі. — І тоді понавигадують усяких історій, ти ж знаєш, як то буває.
— І дуже добре, що їх досі немає, — сказала Поллі. — Бо ніхто не став би їх слухати. Адже ані битв, ані прикметних дат там ще не було.
Вони нарешті перелетіли через вершини скель, і через кілька хвилин долина країни Нарнія зникла з виду позаду них. Вони летіли над дикою місцевістю крутих пагорбів і темних лісів, досі тримаючись понад течією річки. Справді високі гори бовваніли попереду. Але сонце тепер світило прямо у вічі мандрівникам і вони не могли бачити речі дуже чітко в цьому напрямку. Бо сонце опускалося нижче й нижче, аж поки західне небо стало схоже на велику піч, наповнену розтопленим золотом; і нарешті сонце сховалося за зубчастою вершиною, що стояла на тлі світла, пласка й окреслена чіткими лініями, наче вирізана з картону.
— Тут не дуже тепло, — завважила Поллі.
— І крила мені починають боліти, — сказав Крилатий. — Немає жодного знаку долини з озером посередині, про яку розповідав Аслан. Чи не варто нам спуститися й пошукати затишного місця, де ми могли б заночувати? Сьогодні ми вже не долетимо до тієї долини.
— Так, і, мабуть, уже час повечеряти? — погодився Діґорі.
Тож Крилатий ковзнув униз. Коли вони наближалися до землі й опускалися між пагорбами, повітря стало тепліше, і після того, як вони перебули стільки годин, нічого не чуючи, крім шуму від крил Крилатого, було приємно почути знову прості земні звуки — дзюрчання річки в її кам’яному ложі та потріскування дерев під легким вітром. Теплі, приємні пахощі нагрітої сонцем землі, трави й квітів долинули до них. Нарешті Крилатий сів. Діґорі скотився з нього й допоміг Поллі спуститися на землю. Обоє з радістю випростали закляклі ноги.
Долина, в яку вони спустилися, була в самому серці гір. Сніжні вершини, одна з яких здавалася рожево-червоною у відблисках сонця, яке щойно сховалося за обрій, височіли над ними.
— Мені хочеться їсти, — сказав Діґорі.
— Що ж, попасімося, — запропонував Крилатий, скубнувши великий пучок трави. Потім підняв голову, яка досі жувала, а травинки визирали обабіч його рота, як вуса, і сказав: — Пригощайтеся обоє. Не соромтеся. Трави тут вистачить на всіх.
— Але ми не вміємо їсти траву, — сказав Діґорі.
— Справді? — здивувався Крилатий, говорячи з повним ротом. — Тоді я не знаю, що вам робити. А трава надзвичайно смачна.
Поллі й Діґорі подивились одне на одного збентежено й перелякано.
— Я думав, хтось подбає про нашу вечерю, — сказав Діґорі.
— Я певен, Аслан подбав би, якби ви його попросили, — припустив Крилатий.
— Хіба він про це не знав, навіть якщо ми його не попросили? — мовила Поллі.
— Звичайно, знав, — озвався Кінь (досі з повним ротом). — Але мені здається, він любить, щоб його попросили.
— Але що нам тепер робити? — запитав Діґорі.
— Боюсь, я не знаю, — відповів Крилатий. — Якщо ви не скуштуєте траву. Вона може сподобатися вам більше, ніж ви думаєте.
— О, не будь дурним, — сказала Поллі, тупнувши ногою. — Звичайно ж, люди не можуть їсти траву, як і ви, коні, не можете їсти баранячу відбивну.
— Будь ласка, не згадуй про відбивну та все інше, — сказав Діґорі. — Це тільки загострює голод.
Діґорі запропонував, щоб Поллі навідалася додому за допомогою кільця й принесла звідти чогось поїсти; він не міг податися туди сам, бо пообіцяв Асланові, що поїде виконати його завдання, а якби він знову з’явився вдома, то могло б статися все, що перешкодило б йому повернутися.