Сага про Форсайтів

— Але це жахливо,— сказав він.— Тобто жахливо для Флер.

— Не думаю, що Флер цим дуже переймається. Вона цілком сучасна дівчина.

— Але ж це її мати!

— Ти ще зовсім зелений, Джоне.

Джон почервонів.

— Так то ж мати!—пробурмотів він сердито.

— Твоя правда,— раптом погодився Вел.— Але часи змінилися відтоді, як я був у твоєму віці. Тепер кожен думає: «Треба жити сьогодні, бо завтра ми помремо». Саме це й мав на увазі старий Джордж, коли говорив про мого дядька Сомса. Він не збирається помирати завтра.

Джон заперечливо похитав головою.

— Що сталося між ним і моїм батьком?

— Родинна таємниця, Джоне. Послухай моєї поради і вгамуй свою цікавість. Тобі не треба цього знати. Хочеш лікеру?

Джон заперечливо похитав головою.

— Як образливо, коли від тебе щось приховують,— пробурмотів він,— та ще й глузують із тебе, кажуть, що ти зелений.

— Можеш запитати Голлі. Якщо й вона тобі нічого не скаже, ти повіриш, що всі мовчать задля твоєї користі.

Джон підвівся:

— Я вже піду; дякую за сніданок.

Вел усміхнувся напівжалісливо, напіввесело. Хлопець був такий збентежений.

— Ну, нічого. Побачимося в п'ятницю.

— Та я не знаю...— пробурмотів Джон.

Він і справді не знав. Ця змова мовчання доводила його до відчаю. Як це принизливо, коли з тобою поводяться, наче з дитиною! Поринувши в похмуру задуму, він рушив назад до Стреттон-стріт. Ну що ж, він піде до її клубу і довідається про найгірше! Там йому сказали, що міс Форсайт у клубі немає. Можливо, вона буде пізніше. Вона часто буває тут по понеділках, але чи прийде сьогодні — не можна сказати напевно. Джон сказав, що навідається ще раз, і, зайшовши в Грін-парк, ліг на траві під деревом. День був сонячний, легенький вітерець шелестів у листі молодої липи, під якою він лежав; але серце його нило. Ворожі сили загрожували потьмарити його щастя. Крізь гуркіт вуличного руху він почув, як Великий Вен видзвонив третю. Ці звуки збудили щось у його серці, й, видобувши аркуш паперу, юнак почав писати олівцем. Склавши строфу, він утупився в траву, ніби шукаючи початку нової, коли раптом щось тверде торкнуло його за плече — зелена парасолька. Над ним стояла Флер!

— Мені сказали, що ти приходив і зайдеш іще раз. От я й подумала, що ти десь тут. І справді ти тут — як це чудово!

— Ой Флер! Я думав, ти мене забула.

— Але ж я сказала тобі, що не забуду.

Джон стиснув її руку.

— Боже, яке щастя! Ходімо куди-небудь далі.

І він майже потяг її цим аж надто дбайливо спланованим парком, шукаючи якого-небудь затишного куточка, де можна посидіти поруч, тримаючись за руки.

— Мабуть, у мене з'явилися суперники?— запитав він, дивлячись на її вії, що нависли над щоками.