Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
Відколи тварини вперше з’явилися, дядько Ендру відступав усе далі й далі в гущавину дерев. Звичайно, він стежив за ними дуже пильно. Але насправді він не був зацікавлений у тому, що вони роблять, він лише стежив за тим, чи не збираються вони напасти на нього. Як і Відьма, він був жахливо практичним. Він не помітив, що Аслан відбирав по одній парі з кожного виду звірів. Усе, що він бачив (чи думав, що бачить), була велика кількість небезпечних диких звірів, які без певної мети блукали навколо. І він ніяк не міг зрозуміти, чому інші тварини не втікали від великого Лева.
Коли настала знаменна мить і звірі заговорили, він зовсім не зрозумів, що там відбувалося; і то з досить цікавої причини. Коли Лев уперше заспівав, давно, ще коли було зовсім поночі, він збагнув, що ті звуки були піснею. І йому та пісня вельми не сподобалася. Вона примусила його відчувати й думати про речі, яких йому не хотілося відчувати і про які не хотілося думати. Потім, коли зійшло сонце й він побачив, що співає Лев («лише лев», як сказав він сам собі), він доклав усіх зусиль, аби переконати себе в тому, що то не спів і ніколи співом не був, а лише рев, як кожен лев може заревти в зоопарку в нашому власному світі. «Звичайно ж, лев не може заспівати, — подумав він. — Просто я собі це уявив. Мої нерви вийшли з-під контролю. Хто коли чув, як лев співає?» І чим довше й чим гарніше Лев співав, тим упертіше дядько Ендру намагався переконати себе, що він не чує нічого, крім реву. Але проблема в тому, що намагання переконати себе у власній дурості часто досягають успіху. Дядько Ендру його досяг. Незабаром він чув лише рев у пісні Аслана. Невдовзі він уже не міг почути нічого іншого, якби навіть захотів. А коли нарешті Лев заговорив і сказав: «Нарніє, прокинься», дядько не почув жодного слова: він почув лише рик. А коли звірі заговорили у відповідь, він почув лише гавкіт, гарчання, виття і таке інше. А коли звірі засміялися — ну, ви можете це собі уявити. Для дядька Ендру це було найгірше з того, що досі йому доводилося чути. Такий жахливий, кровожерливий рев голодних і розлючених звірів він ніколи не чув у своєму житті. Потім, на свій превеликий жах і гнів, він побачив, як інші троє людей вийшли на чисту місцевість, щоб зустрітися зі звірами.
— Йолопи! — сказав він, звертаючись сам до себе. — Тепер ці хижаки поглинуть кільця разом із дітьми, і я ніколи не зможу повернутися додому. Який він нахабний та егоїстичний хлопець, цей Діґорі! А решта від нього не кращі. Якщо вони хочуть позбутися власного життя — це їхня справа. Але як же бути мені? Вони, схоже, про це зовсім не думають. Ніхто не турбується за мене.
У кінцевому підсумку, коли цілий табун диких звірів кинувся до нього, він обернувся й побіг, рятуючи своє життя. І тепер кожен міг переконатися в тому, що повітря молодого світу було справді корисним для старого джентльмена. У Лондоні він почувався надто старим, щоб побігти. Тут же він біг зі швидкістю, яка, поза всяким сумнівом, допомогла б йому виграти стометрівку в будь-якій з елітних шкіл Англії. Приємно було дивитися на розмаяні поли його сурдута. Але, звичайно, все було марно. Багато тварин позад нього були дуже швидкими. Це вперше у своєму житті вони бігли, і їм хотілося успішно використати свої нові м’язи.
— За ним! За ним! — кричали вони. — Можливо, він і є тим Злом. Доженімо його! Учвал! Учвал! Перехоплюйте його! Оточуйте! Не відставайте! Ура!
Через кілька хвилин деякі вже були попереду нього. Вони вишикувалися в ряд і перепинили йому шлях. Інші наближалися ззаду. Хоч би куди він подивився, він бачив жах. Роги великих лосів і величезна морда слона нависали над ним. Важкі серйозні ведмеді й дикі кабани гарчали й хрюкали позад нього. Леопарди й пантери із саркастичними мордами (так йому здавалося) дивились на нього холодним поглядом і махали хвостами. Але найбільше його вразила велика кількість роззявлених пащ. Звірі пороззявляли пащі, щоб було легше дихати. А він думав, вони роззявили пащі, щоб зжерти його.
Дядько Ендру тремтів і хилився то в один бік, то в другий. Він не любив звірів навіть у свої найкращі часи, бо зазвичай дуже боявся їх. І, звісно ж, ті роки, коли він здійснював експерименти над тваринами, привчили його ненавидіти й боятися їх ще більше.
— А тепер, сер, я хотів би знати, — сказав Бульдог своїм голосом, що звучав надто по-діловому, — хто ви такий: тварина, овоч чи мінерал?
Так він сказав насправді. Але те, що почув дядько Ендру, звучало, як: «Гаррр!»
Розділ 11
Діґорі та його дядько опинились у халепі
Ви подумаєте, що звірі були надто тупі, аби відразу не побачити, що дядько Ендру — створіння того самого виду, що й двоє дітей та власник кеба. Але ви повинні пам’ятати, що тварини нічогісінько не знали про одяг. Вони думали, що платтячко Поллі, норфолкська куртка Діґорі та капелюх-котелок власника кеба були такими самими частинами їхніх тіл, як і шерсть і пір’я тварин. Вони навіть не знали б, що ці троє належать до однієї породи, якби вони не заговорили до них і якби Аґрус не поставився до них, як до своїх давніх знайомих. А дядько Ендру був набагато вищий за дітей і набагато тонший, аніж власник кеба. Він був весь у чорному, крім білої камізельки (на цей час уже не надто білої), і велика кучма сивого волосся (яка тепер надавала йому дикунського вигляду) не здавалася їм схожою на те, що вони бачили на головах трьох інших людських створінь. Тож не дивно, що вони були спантеличені. А найгірше те, що дядько не здався їм спроможним розмовляти.