Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
— Що? — перепитав власник кеба. — То ти не знаєш мене? Мене, який приносив тобі ввечері гаряче пійло, коли ти був не в настрої? Мене, хто шкрябав тобі шкуру, коли вона в тебе добре свербіла? Мене, хто ніколи не забував накинути на тебе теплу попону, коли тобі було холодно? Я б не подумав, що ти спроможний на таку невдячність, Аґрусе.
— А й справді я дещо пригадую, — замислено сказав Кінь. — Так. Дай-но мені подумати, дай подумати. Атож, ти мав звичай запрягати мене в жахливу чорну тарадайку, а тоді шмагати мене батогом, щоб я побіг, і хоч як далеко я б забіг, та чорна тарадайка завжди торохтіла позад мене.
— Ми мусили заробляти собі на прожиток, — сказав власник кеба. — На твій так само, як і на мій. І якби не існувало роботи й не існувало батога, то не існувало б ні стайні, ні сіна, ні пійла, ні вівса. Бо ти любив овес, коли я міг його дозволити, а ніхто не стане заперечувати, що вівсом я тебе годував.
— Вівсом? — сказав Кінь, піднявши вуха. — Так, я щось пам’ятаю про це. Так, я пригадую дедалі більше. Ти завжди сидів позад мене, а я завжди біг попереду, тягнув тебе й чорну тарадайку. Я знаю, що виконував усю роботу.
— Улітку нам було легше, — сказав власник кеба. — Ти менше працював, а мені не доводилося сидіти на холодному сидінні. Але що ти скажеш про зиму, коли ти все ж таки міг зігрітися, а я сидів угорі з ногами, наче обкладеними кригою, з носом, який відмерзав на вітрі, із занімілими від холоду руками, що майже не могли втримати віжки.
— То була тяжка й жорстока країна, — сказав Аґрус. — Там не було трави. Лише тверде каміння.
— Тут ти маєш рацію, друже, маєш рацію! — сказав власник кеба. — То був світ, у якому жити було нелегко. Я завжди казав, що та бруківка дуже тяжка для кінських копит. Такий він і є, Лондон. Я любив його не більше, аніж ти. Ти був сільським конем, а я — сільським чоловіком. Любив співати в хорі, співав навіть удома. Але для мене то було не життя.
— О, будь ласка, будь ласка. Ви дозволите нам пройти? — запитав Діґорі. — Лев відходить усе далі й далі. А мені конче треба поговорити з ним.
— Послухай-но мене, Аґрусе, — сказав власник кеба. — Молодий джентльмен має на думці якусь проблему, що її хоче обговорити з Левом. Із тим, кого ви називаєте Асланом. От якби ти дозволив йому сісти на тебе верхи (він був би тобі за це дуже вдячний) і повезти його туди, де перебуває Лев. А я й мала дівчинка пішли б за тобою слідом.
— Верхи? — перепитав Аґрус. — О, я пам’ятаю тепер. Це означає, що він сидітиме в мене на спині. Я пам’ятаю, що ти мав одного з двоногих, які давно призвичаїлись до цього. У нього було кілька твердих, квадратних шматків білої речовини, які він давав мені. Вони мали чудовий смак і були солодшими, ніж трава.
— А, ти говориш про цукор, — сказав власник кеба.
— Будь ласка, Аґрусе, — попросив Діґорі, — дозволь мені сісти на тебе й повези мене до Аслана.
— Що ж, я не заперечую, — сказав Кінь. — Один раз це можна дозволити. Залізай на мене.
— Мій любий друже Аґрусе, — сказав власник кеба. — Іди сюди, хлопче, я тебе підсаджу.
Незабаром Діґорі був на спині в Аґруса й улаштувався там дуже зручно, бо він не раз їздив верхи на поні.
— Тепер рушай праворуч, Аґрусе, — попросив він.
— Ти не маєш шматочка тієї білої речовини? — запитав Кінь.
— Боюся, що ні, — відповів Діґорі.
— Що ж, немає то й немає, — сказав Кінь, і вони поскакали.
Цієї миті великий Бульдог, який пирхав носом і дивився на них тяжким поглядом, сказав:
— Погляньте! Чи не бачите ви ще одне з таких створінь онде біля річки, під деревами?
Усі тварини підняли голови й побачили дядька Ендру, який стояв між рододендронами, сподіваючись, що ніхто його не помітить.
— Ходімо й подивімося, хто то такий, — сказали кілька голосів.
Тож поки Аґрус трюхикав із Діґорі на спині в одному напрямку (а Поллі й власник кеба бігли за ними пішки), більшість звірів помчали до дядька Ендру з ревом, гавкотом, хрюканням та іншими криками, що виражали жвавий інтерес.
Ми тепер повинні повернутися трохи назад і розповісти, якими були щойно описані події з погляду дядька Ендру. Вони справили на нього зовсім інше враження, аніж на власника кеба й на дітей. Бо те, що ви бачите й чуєте, великою мірою залежить від того, де саме ви стоїте; воно також залежить від того, до якого типу людей ви належите.