Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 978-966-14-9125-9
- Переводчик: Юрий Петренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювані нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Ремарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ»
1944-й. Війна добігає кінця. Рядовий Ернст Гребер повертається зі Східного фронту додому у відпустку. Але рідне місто зруйноване бомбардуванням. Розшукуючи батьків, Ернст зустрічає Елізабет… У них обмаль часу. Однак ці кілька днів, що вони провели разом, здатні вмістити в себе все життя. Все їхнє коротке життя і велике кохання, у якого немає майбутнього… Коли весь світ руйнується, коли хтось за тебе вирішує, що тепер — час помирати, так хочеться — жити…
«ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО»
Важки й подих війни змушує їх тікати з нацистської Німеччини. Вони більше не мають ні батьківщини, ні минулого, ні майбутнього. Але, блукаючи передвоєнною Європою, попри острах і злидні вони все ж таки знаходять у собі сили залишатися людьми та не боятися кохати… Люби ближнього твого — сказав Христос. Люби ближнього — повторив Ремарк. Навіть коли навколо суцільна темрява. Особливо тоді.
«ТІНІ В РАЮ»
Багатьом біженцям Америка здавалася землею обітованою, де немає ні війни, ні злиднів. Але де взяти сили, щоб почати життя наново? Вигнанцям, спустошеним тугою за власним минулим, ніде немає місця…
Гребер поглянув на годинник. До окружного управління йти було ще рано. Він повільно підвівся. Суглоби затерпли, руки були закривавлені, брудні. У ванні він знайшов трохи чистої води очевидно, вона залишилась після протипожежних робіт або дошу. У воді він побачив своє обличчя. Воно було чуже. Дістав із ранця шматок мила і почав умиватися. Вода одразу потемніла, а на руках знов повиступала кров. Він простягнув їх до сонця, щоб висохли. Потім оглянув себе. Штани порвані, мундир брудний. Мокрою хустиною спробував почистити його. Більше він нічого не міг удіяти.
У ранці був хліб, у флязі трохи кави. Він запив хліб кавою і раптом відчув, що ще дужче зголоднів. У горлі так дерло, ніби він цілу ніч кричав. Підійшов кіт. Він відломив шматочок хліба й простягнув йому. Кіт обережно взяв його, відніс убік і поклав на землю, збираючись поласувати. При цьому він не зводив очей із людини. У нього була чорна шерсть, а одна лапа біла. Серед руїн на скалках битого скла вигравало сонце. Гребер узяв ранець і виліз на вулицю.
Унизу він зупинився, озираючись довкола. Він не впізнавав обрисів рідного міста. Навколо чорніли діри, немов у щелепі з вибитими зубами. Десь поділась зелена баня собору. Церква святої Катарини була зруйнована. Дахи кругом понівечені й ніби погризені, так наче якась доісторична істота розтоптала мурашник. На Гакенштрасе лишилося кілька будинків. Місто зовсім не схоже було на ту батьківщину, до якої він так прагнув; здавалося, тут теж Росія.
Двері будинку, від якого залишився тільки фасад, відчинились. З них вийшов учорашній черговий протиповітряної оборони. Було моторошно дивитись, як з будинку, що практично вже не існував, виходить людина, так наче нічого не сталось. Черговий привітався. Гребер на мить завагався з відповіддю. Він згадав слова обершарфюрера про те, що цей чоловік несповна розуму. Потім усе-таки рушив до нього.
Черговий вишкірив зуби.
— Що ви тут робите? — запитав він суворо. — Грабуєте? Хіба вам не відомо, що це заборонено.
— Чоловіче! — вигукнув Гребер. — Годі вам верзти нісенітниці! Краще скажіть мені, чи не знаєте ви що-небудь про моїх батьків? Про Пауля і Марію Греберів. Вони мешкали он там.
Черговий наблизив до нього своє схудле, неголене обличчя.
— А, то це ви! Фронтовик! Ми зустрічалися вчора ввечері. Але не горланьте так, солдате! Гадаєте, тільки ви втратили рідню? А як ви думаєте, що ото таке? — І він показав у бік будинку, з якого щойно вийшов.
— Не розумію!
— Он там, на дверях! Ви що, осліпли? Чи, по-вашому, там понаписувані жарти?
Гребер промовчав. Він побачив, що з другого боку всі двері, які гойдалися на вітрі, геть заклеєні папірцями. Гребер швидко підійшов до дверей.
Тут були адреси й прохання відгукнутись на них. Деякі написи були зроблені олівцем, чорнилом або вугіллям просто на дверях, але більшість усе ж таки на клаптиках паперу, приклеєних або пришпилених кнопками. «Генріху і Георге, приходьте до дядька Германа. Ірма загинула. Мати», — було написано на великому аркуші в лінійку, вирваному із шкільного зошита і прикріпленому чотирма кнопками. Одразу ж під цим аркушем, на картонній кришці від коробки для взуття, стояло: «Бога ради, сповістіть що-небудь про долю Брунгільди Шмідт, Тюрингерштр., 4». А поряд, на поштовій листівці: «Отто, ми в Гасті, у народній школі». У самому низу, під написаними олівцями й чорнилом адресами, хтось вивів кольоровою пастеллю на паперовій зубчастій серветці: «Маріє, де ти?» І жодного підпису. Гребер випростався.
— Ну? — спитав черговий. — Знайшли що-небудь про своїх?
— Ні. Вони не знали, що я приїду.
Божевільний скривився. Здавалось, він безгучно сміється.
— Ніхто нічого й ні про кого не знає, солдате! Ніхто! Лише брехунам чорти дітей колишуть, а негідники виходять сухими з води. Невже ви ще й досі цього не збагнули?
— Збагнув.
— Тоді запишіться. Запишіться й ви в цей список нещасних. А потім чекайте! Чекайте, як це робимо ми всі. Чекайте, доки не почорнієте! — Обличчя чергового раптом змінилось. Його звела судома, немовби від страшного болю.
Гребер відвернувся. Нахилившись, пошукав серед сміття щось таке, на чому можна було б написати записку. На очі потрапила кольорова репродукція портрета Гітлера в поламаній рамі. Зворотний бік репродукції був чистий. Гребер одірвав верхню частину, дістав олівця й задумавсь. І раптом він розгубився. Що ж йому написати? «Прошу повідомити що-небудь про Пауля і Марію Греберів, — вивів нарешті він величезними літерами. — Ернст приїхав у відпустку».
— Зрада батьківщини! — прошепотів у нього за спиною черговий.