Місто дівчат
- Автор: Гилберт Элизабет
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-7-8
- Переводчик: Анна Лелев
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Місто дівчат». Краткое содержание книги:
Роман «Місто дівчат» починається 1940 року, коли дев’ятнадцятилітню Вівіан Морріс виганяють з престижного коледжу. Батьки відправляють доньку на Мангеттен до тітки — власниці невеликого, проте дуже ексцентричного театру. Несподівано для себе Вівіан опиняється у справжньому вирі довоєнного богемного життя. Знайомства із зірками, незвичайні театральні постановки, нестримний секс, ріки алкоголю і відчуття цілковитої свободи спершу заворожують та спокушають, а потім вибивають землю з-під ніг. І це лише початок шляху Вівіан довжиною в життя, який необхідно пройти, щоб зрозуміти: ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною.
Наше правило звучало так: танцюй, поки не звалишся з ніг, а тоді ще трохи.
Ми рухалися мов блискавки! Часом мені здавалося, що місто тягне мене за собою, засмоктуючи у свою шалену річку музики, світла й веселощів. А часом навпаки: що це ми тягнемо за собою місто, бо хоч куди ми йшли, хтось завжди йшов слідом за нами. Тими п’янкими вечорами ми то перестрівали чоловіків, з якими Селія вже зналася, то підбирали дорогою незнайомців. Або і те, й інше. Я то цілувала трьох красунчиків одного за одним, то одного красунчика тричі поспіль — інколи важко було запам’ятати.
А от знаходити чоловіків ніколи не бувало важко.
Добре, що Селія Рей вміла зайти в заклад так, як ніхто не вмів. Вона закидала свій блиск до зали поперед себе — так, як вояк закидає гранату в засаду кулеметника, а тоді йшла слідом за своєю красою й лічила жертви. Досить було їй з’явитися, як уся сексуальна енергія в залі, мов магнітом, притягувалася до неї. Вона йшла собі повільно, немовби знемагаючи від нудьги — вбираючи дорогою, мов губка, чужих хлопців і чоловіків, — і не мусила навіть пальцем об палець ударити в тих своїх завоюваннях.
Чоловіки витріщалися на Селію Рей, наче та була пакунком із попкорном з іграшкою всередині, й вони не могли дочекатися, коли та іграшка нарешті втрапить їм до рук.
А вона дивилася на них так, наче вони були дерев’яними панелями на стінах.
І чоловіки шаленіли за нею ще дужче.
— Покажи мені, що ти вмієш усміхатися, крихітко, — якось гукнув до неї один сміливець із другого кінця танцювального майданчика.
— Покажи мені, що ти маєш яхту, — пробурмотіла Селія й обернула своє знуджене лице в інший бік.
А що я була поруч і виглядала майже так само, як вона, то ефект виходив подвійний (принаймні у тьмяному освітленні, бо хоч я й не була така сама на зріст і не мала такого ж відтінку шкіри, що й Селія, та все ж носила такі самі обтислі сукенки, так само вкладала волосся, рухалася так, як вона, і клала підкладки у ліфчик, щоб мої груди стали трохи схожими на її).
Не люблю хвалитися, Анджело, але ми з нею були непереможним дуетом.
Хоча ні, хвалитися я таки люблю, тому дозволь старій жінці насолодитися колишньою славою: ми були неймовірні. Могли поскручувати шиї цілому столику чоловіків, просто пройшовши повз.
— Принесіть нам щось випити, — казала Селія біля барної стійки, ні до кого конкретно не звертаючись, та вже за секунду п’ятеро чоловіків простягали нам коктейлі: три — їй, два — мені. А ще через десять хвилин від коктейлів не лишалося ні краплини.
Звідки ми брали стільки енергії? Ох, ну так, згадала: нам давала її молодість. Ми були наче ті турбіни, що виробляють енергію. Ранки, звичайно, завжди давалися важко. Похмілля бувало немилосердно жорстоке. Але якщо вдень мене хилило на сон, я завжди могла прилягти на купу старих завіс десь за кулісами під час репетиції чи вистави. Десять хвилин подрімала — і знов була повна сил, готова вкотре і вкотре завойовувати місто, щойно затихнуть оплески.
Так можна жити, коли тобі дев’ятнадцять (або коли ти, як Селія, вдаєш, що тобі дев’ятнадцять).
— Дівчата шукають халепи на свою голову, — сказала одного вечора якась літня пані, коли ми із Селією, захмелілі, брели, спотикаючись, вулицею. І мала цілковиту рацію. Тільки не підозрювала, що якраз цього ми й хотіли.
Ох, наші бажання юності! Ох, ті чарівні, сліпучі молодечі жадання, які неодмінно заводять просто на край скелі або заманюють у глухі завулки, що їх ми самі ж собі й будуємо.
Не можу сказати, що за літо 1940 року я стала доброю коханкою, хоча з сексом я запізналася дуже близько.
Але доброю коханкою я не стала, ні. Щоб жінка навчилася «добре» кохатися — тобто вміла отримувати насолоду від любощів чи навіть виконувати в них головну роль, а в кінці відчути оргазм, — потрібен час, терплячість і турботливий коханець. Мине багато часу, поки мені дістанеться весь комплект. А наразі то була така собі лотерея, в яку ми грали із шаленою швидкістю. (Ми із Селією не любили надовго затримуватися в одному закладі чи з одним чоловіком: ану ж проґавимо щось цікавіше на другому кінці міста.)
Через жадобу до розваг і цікавість до сексу того літа я стала не просто ненаситною, а ласою. Такою я себе бачу, коли згадую ті часи. Я була ласою до всього, де вчувався бодай найслабший натяк на еротику й потаємність. Я була ласою до неонового світла в темному провулку на Мангеттені. Ласою до коктейлів у кокосовій шкаралупі у «Гавайській залі» готелю «Лексинґтон». Ласою до квитків на місця в першому ряду біля рингу чи до пропусків через службовий вхід у нічні клуби, які не мали назви. Ласою до всіх, хто вмів грати на якомусь музичному інструменті чи сяк-так витанцьовувати.