Місто дівчат
- Автор: Гилберт Элизабет
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-7-8
- Переводчик: Анна Лелев
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Місто дівчат». Краткое содержание книги:
Роман «Місто дівчат» починається 1940 року, коли дев’ятнадцятилітню Вівіан Морріс виганяють з престижного коледжу. Батьки відправляють доньку на Мангеттен до тітки — власниці невеликого, проте дуже ексцентричного театру. Несподівано для себе Вівіан опиняється у справжньому вирі довоєнного богемного життя. Знайомства із зірками, незвичайні театральні постановки, нестримний секс, ріки алкоголю і відчуття цілковитої свободи спершу заворожують та спокушають, а потім вибивають землю з-під ніг. І це лише початок шляху Вівіан довжиною в життя, який необхідно пройти, щоб зрозуміти: ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною.
— А тобі не шкода місіс Келлоґґ? — запитала я Ґледіс, відчуваючи легкий докір сумління за свій ранковий вчинок. — Ну, через те, що ти спиш із її чоловіком? Чи не треба її шкодувати?
— Не будь аж така совісна! — відповіла Ґледіс. — Бо так ти вічно себе гризтимеш!
Боюся, на тому наші моральні страждання закінчилися.
Тему було закрито.
— Наступного разу я хочу з кимось іншим, — мовила я. — Думаєте, я зможу когось знайти?
— Тільки пальцем кивни, — сказала Селія.
Коні-Айленд був залитий сонцем, яскравий, веселий. Набережною гуляло повно галасливих сімей, молодих пар і невгамовних дітлахів, які поводилися так само навіжено, як я почувалася. Ми розглядали вивіски з рекламою паноптикумів. Побігли на пляж і намочили у воді ноги. Їли зацукровані яблука й лимонне морозиво. Сфотографувалися із силачем. Накупили м’яких іграшок, листівок і сувенірних люстерок. Я купила Селії милу солом’яну торбинку з понашиваними мушлями, іншим дівчатам — окуляри від сонця, а ще заплатила за таксі назад до центру — і з тих грошей, що їх дав мені лікар Келлоґґ, у мене залишилося ще цілих дев’ять доларів.
— Ще й стейк на вечерю з’їси! — сказала Дженні. Ми ледве встигли на пообідню виставу в «Лілеї». Олів мало не впала в істерику від хвилювання, що артистки пропустять виступ: накручувала кола навколо дівчат і кудкудакала, як їм бракує спритності. Але ті відразу пірнули у гримерки й за кілька хвилин вискочили звідти — сам шик у блискітках і страусовому пір’ї. Тітка Пеґ теж, звісно, була на місці. Вона поцікавилася, мовби між іншим, чи в мене гарно минув день.
— Дуже! — відповіла я.
— То й добре, — сказала вона. — Веселися, поки молода.
Перед виходом на сцену Селія стиснула мою долоню. Я вхопила її за руку й нахилилася ближче до її краси.
— Селіє! — прошепотіла я. — Я досі не можу повірити, що втратила сьогодні цноту!
— Ти за нею точно не шкодуватимеш, — відповіла вона.
І знаєш що?
Вона казала чисту правду.
Розділ сьомий
Так воно все й закрутилося.
Після посвяти мені хотілося весь час бути там, де був секс, — а Нью-Йорк здавався мені синонімом сексу. Я мала стільки всього надолужити. Купу років згаяла в нудоті й тепер сказала собі, що більше ніколи не нудьгуватиму, ані години!
А як багато треба було вивчити! Я хотіла, щоб Селія навчила мене всього, що сама знала: про чоловіків, про секс, про Нью-Йорк, про життя. І Селія охоче погодилася. Відтоді я вже не була служницею Селії (принаймні не тільки її служницею) — я стала її спільницею. Тепер не лише Селія приплентувалася додому п’яна посеред ночі після шалених гульок у місті — тепер ми верталися з нею удвох: п’яні, посеред ночі, після шалених гульок у місті Того літа ми разом ходили шукати пригод на свої голови й ніколи не мали з тим жодного клопоту. Якщо ти гарненька дівчина й шукаєш пригод у великому місті — довго шукати тобі не доведеться. А якщо вас таких дві — гарненькі дівчата, які шукають пригод, — то пригоди самі підстерігатимуть вас на кожному розі. Саме цього нам і хотілося. Ми із Селією просто шаленіли від розваг. У нас був ненаситний апетит — не тільки до хлопців та чоловіків, а й до їжі, коктейлів, божевільних танців і музики, від якої хочеться курити цигарку за цигаркою й реготати, закинувши голову назад.
Деколи інші танцюристки й артистки йшли гуляти разом із нами, але мене й Селію їм не вдавалося наздогнати. Якщо одна з нас пасла задніх, друга набирала темп. Часом мені здавалося, що ми стежимо одна за одною, аби здогадатися, що робити далі, бо зазвичай ми уявлення не мали, що далі, а точно знали лиш одне: нам хочеться ще розваг. По-моєму, найсильніше нас штовхав уперед спільний страх нудьги.
Кожен день мав у собі сотню годин, і треба було якось заповнити кожну з них, інакше ми померли б від нудоти.
Словом, того літа ми вибрали собі єдине заняття: дуріти й пустувати. І віддавалися йому з невтомністю, що й досі вражає мою уяву.
Коли я думаю про те літо 1940 року, Анджело, то уявляю Селію Рей і себе як дві чорнильні цятки похоті, які пливуть у неоновому присмерку серед тіней Нью-Йорка у безперервному пошуку пригод. А коли намагаюся його детально пригадати, усе зливається в моїй пам’яті в одну нескінченну, гарячу, спітнілу ніч.
Щойно закінчувалися вистави, ми із Селією переодягалися у вузесенькі, мов ті стеблинки, вечірні сукенки і стрімголов летіли до міста — пірнали в нетерплячі вулиці, певні, що вже встигли пропустити щось важливе й веселе: мовляв, як вони сміли почати без нас?
Вечір ми завжди розпочинали у «Тутс Шор», «Ель-Морокко» чи в клубі «Лелека», але ніколи не знали, де опинимося на ранок. Якщо в Мідтауні ставало надто нудно й звично, ми із Селією вирушали лінією А до Гарлему — послухати, як грає Каунт Бейсі, або випити чогось у «Червоному півні». Або дуріли собі з юрбою студентів із Єля в «Рітці» чи витанцьовували з якимись соціалістами у «Вебстер-Голлі».