Місто дівчат
- Автор: Гилберт Элизабет
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-7-8
- Переводчик: Анна Лелев
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Місто дівчат». Краткое содержание книги:
Роман «Місто дівчат» починається 1940 року, коли дев’ятнадцятилітню Вівіан Морріс виганяють з престижного коледжу. Батьки відправляють доньку на Мангеттен до тітки — власниці невеликого, проте дуже ексцентричного театру. Несподівано для себе Вівіан опиняється у справжньому вирі довоєнного богемного життя. Знайомства із зірками, незвичайні театральні постановки, нестримний секс, ріки алкоголю і відчуття цілковитої свободи спершу заворожують та спокушають, а потім вибивають землю з-під ніг. І це лише початок шляху Вівіан довжиною в життя, який необхідно пройти, щоб зрозуміти: ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною.
Ласою до поїздок в автомобілях з будь-яким, хто мав автомобіль. Ласою до чоловіків, які підходили до мене в барі з двома склянками віскі з льодом і казали: «Мені тут принесли два напої замість одного. Може, допоможете мені впоратися з ними, міс?».
Звісно, чому б і ні — залюбки допоможу, сер.
У таких справах я була чудовою помічницею!
Мушу все ж заступитися за нас із Селією і зауважити, що з усіма чоловіками, з якими ми познайомилися того літа, ми не кохалися.
Але з більшістю із них — так.
Нас із Селією цікавило не так питання «Із ким кохатися?» — бо це не мало аж такого значення, — як питання «Де кохатися?».
Відповідь звучала так: всюди, де було місце.
Ми займалися любощами у розкішних готельних номерах, за які платили приїжджі бізнесмени. На (зачиненій на вечір) кухні в невеликому клубі в Іст-Сайді. На поромі, де ми якось опинилися пізно ввечері — довкола нас на воді розпливалися мерехтливі вогники. На задніх сидіннях таксі. (Ти, напевно, подумала, що це незручно, і воно й справді було незручно, та все ж можливо.) У кінотеатрі. У гримерці в підвалі «Лілеї». У гримерці в підвалі «Діамантової підкови». У гримерці в підвалі «Медісон-Сквер-Ґарден». У Браянт-парку, де під ногами шастали щури. У темних, задушливих провулках просто за рогом центральних вулиць, де сновигали таксі. На даху Пак-Билдінґ. У конторі на Волл-стріт, де нас могли почути тільки нічні прибиральники.
Ми із Селією — п’яні, пустоголові, невагомі, з посоловілими очима й кров’ю, солоною, як розсіл — кружляли того літа вулицями Нью-Йорка, немов наелектризовані. Не ходили, а мчали, як ракети. У нас не було мети — ми просто весь час шукали яскравих барв. Нічого не пропускали і водночас проґавили все. Ми бачили, як Джо Луїс тренується зі своїм спаринг-партнером, і чули, як співає Біллі Голлідей, але подробиць ні тієї, ні тієї події я не пам’ятаю. Ми були надто зачаровані тим, щó з нами відбувалося, і не мали коли звертати уваги на чудеса, які лежали перед нами. (От наприклад: того вечора, коли я слухала Біллі Голлідей, у мене були місячні і я мала поганий настрій, бо хлопець, який мені подобався, щойно забрався геть з іншою. Оце такий мій відгук про виступ Біллі Голлідей.)
Ми обидві перебирали зайвого, а тоді натрапляли на цілі юрмища молодих чоловіків, які теж перебрали зайвого, — і тоді ми всі збивалися гуртом і поводилися саме так, як ти собі й уявляєш. Ми ходили в бари з хлопцями, з якими познайомилися в інших барах, а тоді фліртували з хлопцями, яких побачили в новому барі. Через нас влаштовували бійки, і комусь добряче діставалося, а Селія вибирала серед уцілілих тих, хто вів нас до наступного бару, де всю цю кашу заварювали спочатку. Ми пурхали з однієї парубоцької вечірки на іншу — з обіймів одного чоловіка в обійми іншого.
А якось у розпалі вечері навіть помінялися хлопцями.
— Бери його собі, — мовила Селія того вечора просто перед чоловіком, який їй уже набрид. — Я йду у вбиральню. А ти не дай йому замерзнути.
— Але ж він твій хлопець! — сказала я, коли той чоловік слухняно мене обійняв. — А ти моя подружка!
— Ох, Віві, — відповіла Селія лагідним і жалісливим голосом. — Такої подружки, як я, не втратиш, просто забравши у неї хлопця!
Того літа я майже не спілкувалася зі своїми рідними.
Найменше за все хотілося, щоб вони дізналися про те, чим я займалася.
Мама щотижня посилала мені разом із грошима записку, тримаючи мене в курсі основних новин. Тато пошкодив плече, коли грав у гольф. Брат погрожував покинути Прінстон наступного семестру й вступити до військово-морського флоту, бо хотів служити своїй країні. Мама виграла на такому-то й такому-то тенісному турнірі у такої-то і такої-то.
У відповідь я щотижня надсилала батькам листівку з одними й тими самими давніми і прісними новинами: зі мною все гаразд, я активно працюю в театрі, у Нью-Йорку дуже гарно, дякую за гроші. Час від часу я додавала якусь невинну деталь, як-от: «На тижні смачно пообідала з тіткою Пеґ у “Нікербокері”».
Звісно, я не казала батькам, що недавно ходила до лікарки зі своєю подругою, артисткою Селією, щоб мені незаконно поставили ковпачок. (Незаконно, бо в ті часи лікарі не мали права ставити незаміжній жінці протизаплідний засіб — ось чому так добре було приятелювати з тими, хто знав потрібних людей! Селія ходила до небагатослівної лікарки-росіянки, яка не питала зайвого. Вона з першої секунди мені підійшла.)