Місто дівчат
- Автор: Гилберт Элизабет
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-7-8
- Переводчик: Анна Лелев
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Місто дівчат». Краткое содержание книги:
Роман «Місто дівчат» починається 1940 року, коли дев’ятнадцятилітню Вівіан Морріс виганяють з престижного коледжу. Батьки відправляють доньку на Мангеттен до тітки — власниці невеликого, проте дуже ексцентричного театру. Несподівано для себе Вівіан опиняється у справжньому вирі довоєнного богемного життя. Знайомства із зірками, незвичайні театральні постановки, нестримний секс, ріки алкоголю і відчуття цілковитої свободи спершу заворожують та спокушають, а потім вибивають землю з-під ніг. І це лише початок шляху Вівіан довжиною в життя, який необхідно пройти, щоб зрозуміти: ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною.
Я припускала, що він або гінеколог, або педіатр. Хоча більше схилялася до педіатра. Мені просто хотілося перевірити, вгадала я чи ні.
— Ветеринар, моя люба дівчинко, — відповів він. — А тепер я прошу тебе передати мої найтепліші вітання Ґледіс та Селії. І не забудь помилуватися півоніями наступної весни!
Я летіла вулицею й вила від сміху.
Забігла у дайнер, де на мене чекали дівчата, і, не давши їм мовити й слова, заверещала:
— Ветеринар? Ви послали мене до ветеринара?
— Ну як? — спитала Ґледіс. — Боліло?
— Він ветеринар! А ви казали, що лікар!
— Лікар Келлоґґ і є лікарем! — заперечила Дженні. — Тож його так і називають — лікар Келлоґґ!
— Таке враження, що ви мене, як ту кішку, на стерилізацію відправили!
Я впала на диванчик поруч із Селією, з полегшенням притулившись до її теплого тіла. А моє власне тіло штормило від сміху. Я вся тремтіла, від голови до п’ят. Почувалася дикою і невгамовною. Мені здавалося, що моє життя щойно розлетілося на кавалки. Мене охопила радість, збудження, огида, зніяковіння й гордість; від цього всього паморочилося в голові, та відчуття було фантастичне. Післясмак був у сто разів чудесніший за сам акт. Я повірити не могла в те, на що наважилася. Здавалося, що свою вранішню сміливість — зайнятися сексом із незнайомцем! — я позичила в когось іншого, та водночас я почувалася собою — справжньою, як ніколи.
І це ще не все: обвівши поглядом дівчат за столом, я відчула таку глибоку вдячність, що мало не розплакалася. Як прекрасно, що дівчата біля мене! Мої подружки! Найвірніші приятельки на світі! Найвірніші приятельки, з якими я познайомилася якихось два тижні тому — окрім Дженні, яку зустріла позавчора! Я так їх усіх любила! І вони чекали на мене! Я була їм небайдужа!
— Ну то як воно було? — запитала Ґледіс.
— Добре. Усе було добре.
Переді мною лежала гірка холодних млинців, що їх я не доїла вранці. Я накинулася на них так, ніби мала вчинити над ними розправу. Руки мої трусилися. Господи, та я ще ніколи не була така голодна! Мій голод був як бездонна бочка. Я вмочувала млинці в сироп і запихала їх до рота один за одним.
— Тільки він цілий час каркає про свою жінку! — сказала я, настромлюючи млинця на виделку.
— Ще й як! — мовила Дженні. — Терпіти його не можу через це!
— Та він тюхтій, — сказала Ґледіс. — Але чоловік він добрий, а це головне.
— А тобі боліло? — озвалася Селія.
— Ти знаєш, ні, — відповіла я. — І навіть рушничок не пригодився.
— Тобі пощастило, — сказала Селія. — Дуже пощастило.
— Не можу сказати, що то було весело, — мовила я. — Але не так уже й нудно. Добре, що все вже позаду. Напевно, є й інші способи втратити цноту.
— Усі інші способи гірші, — сказала Дженні. — Повір мені Я всі перепробувала.
— Я так горджуся тобою, Віві, — мовила Ґледіс. — Сьогодні ти стала жінкою.
Вона підняла чашку кави, наче щойно виголосила тост, і я стукнулася з нею своєю склянкою води. Обряд посвячення ще ніколи не здавався таким справжнім і радісним, як тієї миті, коли я цокнулася з Ґледіс — керівницею танцювальної трупи.
— Скільки він тобі дав? — поцікавилася Дженні.
— Ой! — зойкнула я. — Мало не забула!
Я витягнула з торбинки конверт.
— Краще ти відкрий, — я простягнула його тремтячими руками Селії — та розірвала конверт, вправно перелічила купюри й оголосила: «П’ятдесят доларів!».
— П’ятдесят доларів! — запищала Дженні. — Він завжди дає двадцять!
— То на що ми їх витратимо? — запитала Ґледіс.
— Треба придумати щось особливе, — сказала Дженні Мені аж на душі відлягло, бо дівчата вважали ці гроші «нашими», а не тільки моїми. Поганий присмак переступу розвіявся, якщо ти розумієш, про що я. А відчуття дружби зміцніло.
— Хочу з’їздити на Коні-Айленд! — сказала Селія.
— Нема часу, — відповіла Ґледіс. — О четвертій нам треба бути в «Лілеї».
— Є час, — заперечила Селія. — Ми швиденько. З’їмо по гот-доґу, подивимося на море і відразу назад. Візьмемо таксі. Ми ж маємо гроші, хіба ні?
Тож ми поїхали на Коні-Айленд, опустивши шибки в таксі — курили дорогою, сміялися і пліткували. День випав найтепліший за все літо. Небо було сліпучо-блакитне. Я сиділа на задньому сидінні, втиснувшись між Селією та Ґледіс, а Дженні спереду щебетала з водієм — той повірити не міг своєму щастю: щойно в його таксі впурхнула ціла зграя кралечок.
— Ну у вас і фігурки, дівчатка! — сказав він, а Дженні відповіла: «Ой, перестаньте з нами загравати, містере», але видно було, що їй сподобався його комплімент.