Там, де козам роги правлять
- Автор: Паукшта Евгеніуш
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Олексій Федосенко
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Там, де козам роги правлять». Краткое содержание книги:
На батьківщині письменника ця повість вийшла вже трьома виданнями (1959, 1961, 1968).
Не встигли й оглянутися, як через замерзле торфовище поміж купинами, де зрідка червоніли ягоди журавлини, виїхали знову на дорогу, до поля, біля якого, розкинувшись уздовж річки, лежало чималеньке село.
— Справжня пустинь, серед лісів, на краю світу,— дивувався Едек.
Кілька десятків хат тулилися до вбогих садочків, які збігали майже до самої річки. З пагорка спускалися на санках дітлахи. Літня жінка, що несла якусь торбу, спинилася, даючи саням дорогу, поздоровкалася.
— Це ж десь тут живе Мацура?
— Тут, я тільки не знаю, в якій хаті... Он там, у кінці, бачите, стоїть лісова сторожка. Я б не хотів такої, бо в селі це не те, що в Сумах, правда? А оцей більший будиночок — школа... Вони мешкають у горішній кімнаті, он ті маленькі вікна... Заждіть, я привітаю їх...
І Метек гучно заляскав батогом, аж кінь, щулячи вуха, зірвався бігти. Дітлахи повискакували на подвір’я. Задзеленчав дзвінок, і в віконці показалося дівоче обличчя. Метек вітально помахав рукою. Наче в себе дома, скочив із саней, відчинив ворота, виганяв із саней товаришів. На подвір’ї прикрив попоною коня, з якого валила пара, почепив йому на шию рептух з вівсом і аж тоді рушив до дівчини — накинувши на плечі пальтечко, вона вже чекала.
— Привіт, Зосю! У мене добре серце — подумав, що вам тут нудно, забрав своїх дружків, і ось приїхали.
— Мало не потопив нас заради такої нагоди,— бурчав Клем, який усе ще не міг отямитись, так налякало його тріщання льоду біля річечки...
— Що ти там варнякаєш...— махнувши рукою, обірвав його Метек.— Глянь краще, перед ким стоїш. А де Труда?— питав він, озираючись навколо.
— Є, є. Ну, ходіть нагору. Ми, здається, знайомі? — Подаючи руку, дівчина глянула на Едека.
— Аякже, з Піша... Ви казали, що ми зустрінемось, бо Суми недалеко, от ми й опинились у цьому загубленому селі...
— Гляди, щоб ти серця не загубив,— буркнув задоволений собою Метек.
Клем випередив товаришів і йшов слідом за вчителькою, весь час позираючи на її струнку постать.
Труда була ще вродливіша, хоча й Зосю бог не скривдив чарівністю. Побачивши дівчину, яка приязно всміхалася до них, Клем аж охнув від захоплення, а потім, непристойно витріщившись на неї, довгенько тільки хитав головою. Нарешті Метек дав йому добрячого запотиличника:
— Не забувай, що в тебе розбите серце.
Ображений у своїх почуттях, поет з гідністю випростався і струснув чуприною:
— Прошу тебе, не ятри моїх болючих ран.
Дівчата, нічого не розуміючи, дивилися на них. Труда здвигнула плечима, потім, запалюючи примус, звернулася до Едека:
— У нас останнім часом стільки говорять про вас... То було дуже благородно з вашого боку, адже ще трошечки — і за свою відвагу ви заплатили б життям...
Метек і Клем вибухли сміхом і довго не могли втихомиритись. Едек поглядав на них скоса, збентежений, з дурним виразом обличчя, і це ще дужче розвеселило їх.
Молоді хазяйки дивилися одна на одну, а потім і собі давай сміятися з того, як поводяться їхні гості.
Першим опам’ятався Метек.
— Розумієте, ми сьогодні набридали Едекові, що він став героєм усіх дівчат в окрузі, найкращих,— вклонився їм Метек,— що його ще жде від них ціла серія захоплень і подяк. А Едека це злить... І ось маєш — ви теж одразу про те саме... Ха-ха-ха!
— Перестаньте! — лютував Едек.
Коли б це не образило ні в чому не повинних дівчат, він би найрадніше натягнув шапку на вуха і повернув оглоблі назад.
— Вибачте, будь ласка, якщо я завдала вам прикрості.— Труда лагідно торкнула його за плече.
— Та нема за що, при чому ж тут ви? — бурмотів Едек.— Це ж ті чорти.
— Ой-ой, чай википить! — Труда побігла до чайника, що аж підскакував на примусі.
За гарячим чаєм Едек змінив гнів на милість. Приємно було у цих дівчат, спокійно якось і світло. Невеличку кімнатку вони опорядили скромно, але барвисто, зі смаком. Од кахляної груби пашіло теплом, розмова текла вільно, раз у раз лунав сміх. Першою в ньому була Зося, задириста дівчина з темним, зв’язаним на потилиці волоссям.
— Це дуже гарно з вашого боку, що ви згадали про нас. Тут трохи глухо, а до Піша взимку їхати далеко. Влітку велосипедом раз-раз — і на місці, але по цих снігах... Та, зрештою, і небезпечно. Кажуть, вовки появилися.
— А, вовки! — Клем зневажливо випнув губи.
— Батько нічого не казав. Мабуть, не в нашому лісі.
Тепер Зося звернулася прямо до Кульчика:
— Це ви гарно сказали в своєму вірші, як там... «І в тиші народжена пісня — туга і мрії барвистих снів...» — так же?