Там, де козам роги правлять
- Автор: Паукшта Евгеніуш
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Олексій Федосенко
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Там, де козам роги правлять». Краткое содержание книги:
На батьківщині письменника ця повість вийшла вже трьома виданнями (1959, 1961, 1968).
Спершу всі подумали, що з Клемом сталося щось лихе. Він аж піднявся з стільця, на якому сидів, роззявив рота, зашарівся, пригладив рукою розкудлане волосся і нарешті пробурмотів:
— Ви знаєте, що я пишу... знаєте мої вірші?
— Що ж тут дивного? Ваш томик є в шкільній бібліотеці, там багато про мазурську землю, і це ще приємніше для нас, не кажучи вже про те, що вірші гарні...
Клем перевів дух, мов цілий день важко працював.
— Ви... ви чарівні,— мовив він, водночас грізно позираючи на товаришів.
З тої миті Труда перестала існувати для Кульчика. Весь час він розважав чорняву, і це особливо сподобалось Едекові, бо йому відразу припала до серця врода Труди. То й справді була гарна дівчина. Худорлява, зграбна, струнка, трохи нижча від подруги, спокійніша, мовби трохи горда, вона викликала захоплення своєрідною чарівністю. Едек ще довго потім шукав джерел тої вроди і нарешті відкрив, що вони — в якомусь ледь помітному смутку дівчини. Волосся, теж темне, було у неї акуратно зачесане. Від того погляд її дуже великих очей був ще глибший, виразніший.
Дівчина покорила його вже своїм вибаченням за те, що згадала про випадок з трактором. Звідки вона могла знати, що справді все так по-дурному складалося, що в звичайному вчинкові намагалися побачити хтозна-що. Едек був надто тверезий і не романтичний, щоб не розуміти, як до смішного мало спільного між його природною реакцією і загальною оцінкою її...
«Так, це не та дурна коза Віка з її кпинами»,— думав він.
Згадав, що казав Павел про дівчину. Справді, вона якось твердо вимовляла слова, інакше робила наголоси.
— Ви самі з цих країв? — запитав він.
— Так, я мазурка... І тому, закінчивши учительську семінарію, попросила направити мене в село, де живуть мазури. Отак я й опинилася тут. І ніколи не шкодувала...
— А я завжди був певен, що мазури — це німці...— пожвавішав Едек.— Воно й справді... Торік я був у Миколайках, там весь час чув німецьку мову, а казали, що то мазури, автохтони [2].
— Ох, не вживайте цього слова, воно так гидко звучить. Просто місцеве населення... Це складна річ, тому її й не розуміють. А сьогодні вона ще складніша — адже мазури зазнали стільки кривди... Знаєте, мій батько помер од переживань. Не міг збагнути, як це для багатьох із нас Польща могла стати мачухою. А він же був давній діяч Спілки Поляків. Брат мій ненавидить юнкерів [3] і завжди ненавидів їх, але й досі я не певна, що він почуває себе поляком. Ви розумієте, яка це трагедія?
Едек уважно слухав. Ні, він ще не розумів. І сказав просто:
— Треба, щоб ви мені більше пояснили. Я теж знаю, що помилявся, але чи в усьому? В лісі я працював разом з людьми з цього села. Був серед них Мацура, чудовий дядько, ясно, що свій, а інші, навіть молодші, часто вплітали німецькі слова, на мене поглядали скоса, як на чужого...
— В цьому самому селі, де ми тепер, коли б ви знали, скільки їм довелося пережити в попередні роки... Мародери, гірше — звичайні розбійники добралися навіть до цих пустельних місць, не одного пограбували. Пізніше їх арештували, та пам’ять про кривду лишилась... У наших рибалок позабирали неводи... І ще тисячі всяких історій. Ліс теж у них одібрали — вони тут мали маленькі смужки... Швабами, гітлерівцями їх прозивали, хіба це легко? Тепер усе змінюється, одначе гіркоту й жаль у людських серцях та душах не так просто викорінити...
— Годі, Трудо, ми знаємо, що все це правда. Але нащо тобі знову переживати? Це вже минуле,— втрутився Метек, побачивши, що дівчина аж тремтить од хвилювання.
— Вибачте, ти ж знаєш, що я живу цим...
— Велике спасибі вам, це так багато сказало мені...
Мабуть, уперше в житті Едек розмовляв так з молодою, гарною, навіть дуже гарною дівчиною. Аж сам собі здивувався. Досі його розмови з дівчатами зводилися до простого, досить безцеремонного флірту.
«А в цієї дівчини є якась гідність,— думав він,— лихо його знає, що, але до неї якось важко було б одразу причепитись. І говорить цікаво...— Едек оглянувся на Клема.— О, той розмріявся, воркує, як сизий голуб».
Кульчик сяяв. А потім найдужче протестував, коли Метек раптом схаменувся, що вже скоро смеркне, і почав квапити в дорогу.
— Ми колись приїдемо до вас на ковзанах, добре?
Всі зраділи. Справді, що там ті кілька кілометрів через озеро по льоду!
Кінь наївся, аж круглий став. Дівчата на східцях біля входу махали їм руками. Метек від’їжджав по-молодецькому — з-під копит летів сніг, і в повітрі вирувало, мовби хто пір’я сипав.
2
Корінні жителі, те саме, що аборигени.
3
Юнкери — в колишній Пруссії — дворяни, землевласники, поміщики напівфеодального типу.