Іван Сила на прізвисько «Кротон»
- Автор: Копинець Антон
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-966-97405-1-9
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Іван Сила на прізвисько «Кротон»». Краткое содержание книги:
— Но?
— Добрий ранок! — привітався Іван. — Ба ци ще берете на роботу?
— Наша біржа всьому світові може її дати, — сидів, як прикований, пан Палічек… — Но?
— А що платите?
— Два геллери за кожне кіло, — пробулькотів Палічек. — Сто кіло — дві крони. Двісті кіло — чотири крони. Но?
— Пороблю та увижу.
— Но? Прізвище?
Пан Палічек послав свого підпомагача, аби той дав Івану роботу.
Що не кажіть, а пан Палічек знав, як треба жити на цьому світі. За австріяків став шібером — спекулював валютою. Лише війна рятувала його від іншої резиденції, що повинна матище похмурніший вигляд. Досвідчений п’ятолиз ввійшов у довіру до вищих експонетів. І ті дали йому цю роботу. Служба, правда, незавидна. Та геллер ніколи не вивітрювався з кишені. Словом, ніколи не скривдить себе пан Палічек. З робітників-найманців брав свій певний процент. Як це йому вдавалося, то лише сам Палічек знав. Дружині чесно віддавав усю платню. Навіть іноді кілька десяток крон давав зайвих. Це, мовляв, за надурочні заслужив від шеф-директора. Та надурочних він ніколи не мав, бо більшу частину служби проводив у ресторані за містом. Має кількох коханок, яким також перепадає. Чому так рано на службі? Бо ще учора дома не був.
Помічник підвів Івана до стосів ящиків. Чим вони наповнені, йому байдуже. До вагона відстань чималенька — понад двісті кроків. В кожному ящику по п’ятдесят вісім кілограмів. Це з тарою. Є, правда, й тяжчі предмети. Та на цей раз швидко треба повантажити саме ці ящики.
Іван притулив до підмурка свою тайстрину, скинув сіряк, сорочку і підійшов до робітників, що вже працювали мовчки. Взяв під руку ящик, ступив кілька кроків та й повернувся знову. То — замало. Треба ще одного брати. Кілька чоловік зупинилося. Переглянулися.
— Гей, ти, безсорочечнику! — писнув молодий вантажник, що наближався до стосу ящиків. — Килу хочеш мати?
Іван не зрозумів, кого стосується цей оклик і тому, не оглядаючись, поніс під руками обидва ящики. Мало їх тут без сорочок!
Вантажники стояли і дивилися на нього. «Німий», — зробив висновок худющий чоловік з довгими руками, на котрих набубнявіли жили.
А Іван відносив ті ящики до вагону, повертався звідти порожняком, потрясаючи руками та виграючи м’язами.
Вантажники усміхнулися. Дехто навіть голосно сплюнув убік. Най собі тягає, облиште, мовляв…
«Двадцять разів ще треба розвернутися. Сорок ящиків перенести, — таке дав собі завдання. — Значить, треба дві-три години… встигну. А сорок шість крон не валяються на пішачку!.. Файна забава. І по полудню ще стілько можна перенести…».
Напарники вже вмивались під краном: бризкали холодною водою, фиркали, покректували, наче їх обпікала ота свіжа струмка-течійка. Чому так скоро наладилися домів? Може, перенести ще з десяток ящиків, доки будуть умиватися та покурювати? Бо ще не так пізно…
Почав скидати сіряк. Ті, що вже сиділи на брезенті та на ящиках, косували на нього. Чому мовчать? Чому понажаблювалися? Ба ци не сталася якась біда?
Ось придубонів захеканий пан Палічек.
— Панове перенощики! — пробулькотів якось благально. — Панове вантажники! Я вас дуже прошу, і верхній шеф-директор просить вас: будьте розсудливі! Графік зривається. Залізниця потерпить великі збитки!
Сиділи мовчки. Гейби й не до них говорилося. Старий Ружа засовався на ящику, спитав:
— А ми? Звідаю: ми не понесемо збитки?
— Так вам, прошу, дають по десять, по десять крон надвишку, — розвів руками Палічек. — Невже не розумієте, же то великі гроші?
— А завтра? Як буде завтра платити твій верхній директор?
— Увидимо, увидимо[66], як буде завтра, — загикнувся пан Палічек, але й сам був переконаний, же нічого не сказав, аби задовольнити робітників. — Я вас прошу, не робіть збитків залізниці!
— Плювали ми на ті збитки! — рявкнув з-посеред гурту Старий, як любовно поміж собою називають побратими Порубку. — Залізниця їсти не просить.