Полонені вогняної безодні
- Автор: Фрадкин Борис Захарович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: В. М. Булат
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Полонені вогняної безодні». Краткое содержание книги:
Радянські інженери, герої повісті, збудували фантастичний корабель — підземохід і на ньому здійснили дивовижну подорож до центра землі. Яка доля спіткала сміливців, які відкриття пощастило їм здійснити — про все це ви дізнаєтесь із повісті.
А десь високо, неймовірно високо, над підземоходом, як і раніше, світило сонце і життя йшло своїм звичаєм. Там лишилися сім'ї, рідні, друзі. Там лишилося щастя. А тут за спиною вже чатує смерть, щоправда, не швидка, але страшна своєю неминучістю.
Що вони мали робити? Прокинувшись, починали згадувати минуле, але розмова виходила млява, підтримувати її було важко, бо всі теми здавалися нецікавими. Всі, крім однієї: як вибратися нагору?
— Це нагадує мені будинок відпочинку, — невесело жартував Андрій. — Можна скільки завгодно спати, їсти, нічого не робити. Коли нас витягнуть звідси, ми набудемо у вазі.
— Для мене це зовсім не бажано, Андрію, — заворушився в гамаці Дектярьов. — А, до речі, який у нас запас провізії?
Щоб переглянути склад із концентратами, потрібна була ціла доба (на поверхні упоралися б за кілька годин). В ревізії брали участь всі п'ять чоловік. Підраховували, сперечалися через дріб'язок, перекладали бляшанки з місця на місце, помилялися, плутали і потай раділи цьому, бо робота затягалася, відвертала увагу від неминучих роздумів про долю корабля, людей.
Нарешті одержали результат: за нормального харчування запасів вистачить місяців на сім, а якщо заощаджувати, то й на всі десять.
Десять місяців життя… Кого це могло заспокоїти? Мрії, плани на майбуття — все втрачало сенс. У грудях було гнітюче відчуття порожнечі. Мучила свідомість, що там, нагорі, твої рідні, товариші і мільйони незнайомих людей страждають, вдаються в розпач від неможливості подати допомогу.
Збігла шістнадцята доба, сімнадцята…
Скорюпіну не пощастило піймати жодну наземну станцію. Траплялося, що в симфонію звуків підземного світу впліталися людські голоси, але то були відбиті десь хвилі, безладні обривки імпульсів.
На вісімнадцяту добу Дектярьов не витримав.
— Досить займатися демагогією, — сказав він. — Розмови нам не допоможуть.
— Ви щось хочете запропонувати? — поцікавився Біронт.
— Так, хочу.
— Ну-с?
— Працювати.
— Працювати? А який у цьому сенс?
— Не знаю. Але я не можу, колего, нічого не робити. Не можу! З мене досить. Ми загинемо, проте підземохід залишиться. Наші дослідження, наші записи збережуться.
— Ви помиляєтесь, — Біронт зморщився. — Підземохід теж загине. Після того, як буде вичерпано енергію, припиниться дія захисного поля…
— З вашою безглуздою логікою… — буркнув Дектярьов і раптом упіймав на собі зосереджений погляд Паші Скорюпіна. В цьому погляді було сподівання, надія. — Ні, друзі, годі. — Микола Миколайович легко, по-юнацькому, зіскочив на підлогу. — Ми живі, здорові, отож повинні працювати. Це найгірше — лежати й чекати, доки прийде кульгава з косою. Нас послали, нам довірили велику справу, за нашою роботою стежать. Тим паче зв'язок дозволяє нам надсилати повідомлення, нас слухають.
Микола Миколайович пішов до люка. Мугикаючи під ніс якийсь мотив, він зник у нижній кабіні.
Вмостившись у кріслі, геолог прислухався. Невже ніхто не наслідує його прикладу? Та йому й самому не вдається зосередитись. Запитання Біронта: «Працювати? А який у цьому сенс?» — не виходить з голови.
«Дурниця! — Микола Миколайович підбадьорився, намагаючись позбутися сумнівів. — Ще десять місяців. Для вченого — ціла вічність. Працювати! Працювати!»
Андрій глянув на спустілий гамак Дектярьова, потім перевів погляд на сусідній. Там лежав Вадим, людина, яка ненавиділа бездіяльність.
Раптом упала на підлогу відкинута ковдра, і з вигуком, від якого радісно затремтіло Андрієве серце: «Вставайте, лежні! Продеріть очі!» — Вадим вистрибнув із гамака.
Андрій зачекав, поки Вадим, дрібно стукаючи черевиками по щаблях, зникне внизу. Не поспішаючи, зовсім як удома, Андрій поголився, вмився, одягнув чисту сорочку. Сів до столу і з апетитом спорожнив бляшанку соковитого м'ясного паштету…
Насамперед він пішов до своєї кабіни.
Мовчали прилади лічильно-обчислювальної установки. Мертвими зіницями дивилися згаслі сигнальні лампи. Потужна й складна машина, здавалось, приречена на бездіяльність. Механік почував себе так, ніби йому самому зв'язали мотузками руки й ноги і кинули в куток кабіни.
Андрій спустився до Дектярьова. Геолог підбадьорливо кивнув йому головою, всміхнувся самими очима. Зітхнувши з полегшенням, механік поспішив до Вадима.
Той сидів, низько зігнувшись, опустивши голову на пульт і затуливши її руками, ніби чекаючи удару. В кабіні тиша. Прилади не працюють, журнал для записів закритий. У Вадимовій постаті відчай.