Втрачений скарб. Інший світ
- Автор: Гребнев Григорий Никитич
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Н. Тищенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Втрачений скарб. Інший світ». Краткое содержание книги:
…Існує легенда, що чотири століття тому Іван Грозний сховав у невідомому місці бібліотеку своєї бабусі — неоціненну книжкову скарбницю, вивезену з осадженого турками Константинополя. Визначні вчені і відчайдушні авантюристи не раз пробували знайти її, але безуспішно. В наші дні цією справою зайнявся міжнародний антикварний трест. Завдання розшукати зниклий скарб і викрасти його з Радянського Союзу дістали двоє: пройдисвіт Кортец і син білоемігранта князь Бєльський. Про їхні пригоди в нашій країні, про сміливість і винахідливість бригадмільця Вані Волошина та студентки Тасі, про цікаві знахідки в Новгородському музеї-монастирі розповідається в пригодницькій повісті «Втрачений скарб».
З науково-фантастичної повісті «Інший світ» читач дізнається, як напередодні першої світової війни петербурзькі геологи, що працювали на Далекому Сході, знайшли біля підніжжя вулкана, під шаром застиглої лави, дивне маленьке місто, накрите непроникним прозорим ковпаком. Де воно взялося в горах Корякського півострова?
Невтомні дослідники відповіли на це і на інші питання, пов’язані з цікавою знахідкою.
— Мосьє Кортец і містер Бєльський, — урочисто відрекомендувала гостей Лірика. — Вони чекають тебе, Дмитре.
Іноземці поклонились і потиснули руку надзвичайно занепокоєному господареві.
— Дуже приємно… дуже приємно… — забурмотів Лжедмитрій, обшарюючи несподіваних гостей бігаючими рисячими очицями. — Прошу сідати… Чим зобов’язаний, панове?
Кортец засміявся:
— Ні, я бачу: ви мене не впізнаєте, товаришу Тараканцев, — сказав він і сумно хитнув головою. — Та і як впізнати?.. Двадцять років не бачились… Я постарів, розтовстів. А ви все такий самий.
— Дозвольте! — Тараканцев наморщив лоба і придивився. — Кортец?! Агент Антикварного тресту?..
— Так, це я, Дмитре Павловичу… «Торгсин»… Деякі картини… Коптське євангеліє…
— Аякже! Звичайно, пам’ятаю! — без ніякого захоплення промовив Тараканцев. — Педро Хорхе Кортец.
— Абсолютно правильно! У вас феноменальна пам’ять на імена… А це мій юний друг, такий самий вільний турист, як і я, Джейк Бєльський.
Джейк вклонився.
— Дуже приємно, — сказав замороженим голосом Тараканцев. — Я можу вам чим-небудь бути корисним, панове?
— Мені дуже неприємно турбувати вас, Дмитре Павловичу, — солодким голосом мовив Кортец. — Але мій друг, син заможних батьків, вивчає стародавнє східне мистецтво. Йому треба побувати у деяких ваших музеях…
У Тараканцева одлягло від серця, він уже заспокоївся і з цікавістю подивився на «сина заможних батьків». Той запобігливо моргав і дивився на Лжедмитрія з дитячою благальною посмішкою.
— Звичайно! Будь ласка! Для всіх туристів у нас всюди відчинені двері, — сказав Тараканцев і широко розвів руками, демонструючи готовність виявити гостинність.
— Користуючись давнім знайомством з вами, Дмитре Павловичу, я хотів просити вас, щоб ви порадили, намітили маршрут містерові Бєльському… — сказав Кортец і, оглянувшись на дам, додав винуватим тоном: — Але я боюся, що ця розмова буде нудною і втомливою для наших прекрасних дам.
Практична Лютеція Гаврилівна одразу збагнула, що паризькі гості прийшли на квартиру до її зятя не по музейні поради, а в якійсь важливішій справі. Вона взяла за руку свою недогадливу дочку і, ведучи її в сусідню кімнату, ніжно пробасила:
— Ріко, дорога! Я давно збираюся показати тобі мережива, які подарував мені граф Фрідріх-Марія…
Два невідомі шедеври
— Ми з вами, Дмитре Павловичу, розмовляємо вже півгодини і ніяк не можемо домовитися, — сумно схиливши голову набік, сказав Кортец.
Тараканцев нервово затарабанив пальцями по столу:
— І ніколи не домовимося, пане Кортец. Я нічим вам не можу допомогти. Ніякі ваші гонорари мені не потрібні. А провадити розкопки в нашому монастирі вам навряд чи дозволять. Навіть на концесійних умовах. У цьому ви переконалися, побувавши в міністерстві.
Кортец зупинився коло підвіконня і зосередив свою увагу на якомусь в’їдливо-зеленому кактусі, схожому на пухлину,
— Прикро… — зітхнувши, сказав він, повернувшись до Тараканцева. — У вас тут справді щось сталося, щось змінилось.
— Так, мосьє Кортец, часи «Торгсину» канули у вічність, — відповів Тараканцев, осміхаючись. — Зараз ми ведемо культурний обмін з закордоном, але не продамо вже жодного цінного витвору мистецтва.
— Дух епохи змінився, — чи то запитав, чи то констатував Кортец.
— Цілком справедливо…
— Але я не вірю, щоб змінилися люди, які з легкою душею міняли шедеври мистецтва на крупорушки, — багатозначно дивлячись на Тараканцева, пророкотав Кортец.
Лжедмитрій насторожився:
— Не знаю, кого ви маєте на увазі. Я особисто вам жодного шедевра не продав.
— Дмитре Павловичу! — з підозрілою щирістю сказав Кортец, підійшовши до Тараканцева. — Я теж так думав. Але якось… це було зовсім недавно, в Парижі… я переконався, що ви, можливо самі того не знаючи, все-таки продали мені два шедеври, два невідомих портрети пензля Боровиковського…
Тараканцев аж підскочив од несподіванки:
— Що таке? Я вас не розумію…
— Джейк! Голубе мій! Поясніть товаришеві Тараканцеву те, чого він не розуміє, — звернувся Кортец до Джейка, який тихенько сидів осторонь і байдуже розглядав непроникну фізіономію Тараканцева.
— З задоволенням, мосьє, — сказав Джейк і, вийнявши з великого конверта дві кольорові репродукції поклав на стіл перед стурбованим Тараканцевим. — Це два пейзажі. Їх купив мосьє Кортец у Росії і продав мені. З допомогою рентгену я пересвідчився, що під верхнім шаром фарби є ще одне зображення.