Служивий мечник

Останню ніч Дунк хотів перебути якнайдалі від пана Явтуха Осгрея, тому вони з Яйком вклалися у підвалі разом з рештою жалюгідного війська Стояку. Нічка була неспокійна. Лим та червоноокий Баш хропли: один гучно, інший безупинно. З нижчих підвалів через ходи підіймалися гнилі випари, заповнюючи собою все повітря. Дунк крутився та підкидався на шорсткій постелі, то поринаючи у напівсон, то зненацька прокидаючись у темряві. Покусані в лісі місця нещадно свербіли, а на доданок у соломі жило повно бліх. «От би вже здихатися цієї домівки, цього старого, пана Беніса та решти їх усіх. Може, час уже звозити Яйка до Перелітку побачитися з батьком.» Він спитає хлопчика вранці, коли вони від’їдуть якнайдалі.

Втім, до ранку було ще далеко. У Дунковій голові змішалися дракони, чорні та червоні… а ще клітчасті леви, старі щити, стоптані чоботи… струмки, рови, греблі, грамоти під королівською печаткою, які він не міг прочитати.

І вона теж не йшла в нього з голови. Червоняста Вдовиця, Роганна з Холоднокопу. Він бачив її веснянкувате обличчя, тендітні руки, довгу руду косу. Від цього прокидалося почуття провини. «Мені б слід думати про Танселу. Танселу на прізвисько Зависока, зовсім не зависоку для мене.» Вона змалювала герба йому на щиті, а він врятував її від Ясного Принца, але дівчина зникла ще до суду Седмиці. «Вона не могла дивитися на мою смерть», часто казав собі Дунк. Але що він, тупіший за замковий кут, міг знати насправді? Те, що він зараз думав про Червонясту Вдовицю, казало саме про себе. «Тансела посміхалася мені, та ми жодного разу не обійняли одне одного, не торкнулися, не поцілувалися, навіть у щоку.» Роганна — та хоча б торкнулася; розпухла губа правила за вірний доказ. Та годі дурниць. «Вона не для таких, як ти.» Надто мала, надто розумна. І надто небезпечна.

Дунк довго куняв, а тоді нарешті заснув і побачив сон. Він біг по галявині посеред Гакового Гаю, біг до Роганни, а вона пускала на нього стріли. Кожна стріла знайшла ціль, кожна стріла прохромила йому груди, та біль був на диво солодкий. Йому б обернутися та тікати, а він натомість біг до неї — повільно, як це роблять уві сні, де навіть повітря стає густим, як мед. Прилетіла ще стріла, тоді ще. Вони, здавалося, не кінчалися в неї в сагайдаку. Очі вона мала сіро-зелені, повні лукавства. «Ваше вбрання підкреслює колір очей», хотів сказати він, але вбрання на ній не було. Геть ніякого. Малими груденятами розсипалося дрібненьке ластовиння, а соски були червоні та тверді, як малі вишеньки. Коли він запнувся та впав до її ніг, то від стріл був схожий на великого їжака, але десь знайшов сили, аби вхопити її за косу, звалити на себе та пристрасно поцілувати.

Прокинувся він несподівано — навколо кричали.

У темному льосі правив безлад. Усі волали, лаялися, скиглили, запиналися один об одного, шукаючи хто списи, а хто штани. Ніхто не знав, що коїться. Яйк знайшов сальну свічку та запалив її, аби пролити якесь світло на хід подій. Дунк першим видерся сходами і майже збив з ніг Сема Горбика, який поспішав униз, щось белькочучи та ухкаючи, наче ковальский міх. Дункові довелося вхопити його за плечі, аби той не впав.