Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
З великих вікон на заході та півдні видніли лінії гір і низина, де колись було море. Кілька років тому море засипали, і на його місці щільними рядами, ніби надгробки, виросли висотні будинки… Я постояв перед вікнами, споглядаючи міські вогні, й повернувся до прилавка.
— Колись тут видніло море, чи не так?
— Авжеж, — погодився Джей.
— Я там часто купався.
— Ага, — сказав Джей, прикурюючи сигарету від масивної запальнички. — Я чудово тебе розумію. Зруйнувати гори — і набудувати будинків, землею з гір засипати море — і знову набудувати будинків… Ще не перевелися такі типи, які вважають цю ідею прекрасною.
Я мовчки пив пиво. З динаміків під стелею линули звуки нового хіта Боза Скеґза. Музичний автомат кудись зник. Відвідувачі — здебільшого охайні студентські парочки, — як належить вихованій людині, ковток за ковтком, попивали віскі з водою або коктейль. Не було ні п’яних як чіп дівуль, ні пронизливого суботнього ґвалту. Напевне, всі вони, повернувшись додому, переодягнуться в піжами і, дбайливо почистивши зуби, ляжуть спати… Ну що ж, це непогано. Так само, як охайно одягатися. А взагалі ні у світі, ні в барі немає обов’язкових правил, якими слід керуватися.
Увесь цей час Джей пильно стежив за моїм поглядом.
— Ну, що? Все так змінилося, що не можеш звикнути?
— Та ні, помиляєшся, — відповів я. — Усього-на-всього безлад набрав іншого вигляду. «Ведмідь у жирафи виміняв шапку, а зебра в ведмедя — кашне»…
— Виходить, усе лишилося по-старому? — і Джей засміявся.
— Часи змінилися, — сказав я. — А разом з ними змінилося багато чого. Та, зрештою, чим це погано? Одне приходить на зміну іншому. І немає на що нарікати.
Джей промовчав.
Я взявся пити новий кухоль пива, а Джей закурив нову сигарету.
— Як живеш? — спитав Джей.
— Непогано, — коротко відповів я.
— А з дружиною як?
— Незрозуміло. Як буває між різними людьми. Іноді здається, що все йде гаразд. Іншого разу — що все навпаки. Хіба ти не знаєш, що таке подружнє життя?
— Та як тобі сказати… — відповів Джей і розгублено кінцем мізинця пошкріб носа. — Я зовсім забув, що таке сімейне життя. Так давно це було.
— Кішка здорова?
— Чотири роки тому здохла. Незабаром після твого одруження. Кишечник попсувався… Хоч, правда, життя її було довгим. Цілих дванадцять років прожила. Довше, ніж моя дружина була зі мною. Дванадцять років життя — немалий строк, чи не так?
— Звичайно, — погодився я.
— Як ти знаєш, на горі є кладовище для тварин. Отож я її там і поховав. Нехай дивиться згори вниз на висотні будинки. Тут, куди не підеш, всюди видно лише їх. Однак кішці, мабуть, все одно, хоча…
— Сумуєш?
— Ясна річ, сумую. Хоч би хто з людей помер — так не сумував би… Що, звучить дивно?
Я похитав головою.
Поки Джей готував для іншого відвідувача вигадливий коктейль і салат «Юлій Цезар», я грався скандинавською головоломкою, яку побачив на стійці. У скляній коробці треба було скласти з окремих шматків малюнок, на якому три метелики пурхали над полем конюшини. Мого терпіння вистачило на хвилин десять, після того я плюнув і поклав іграшку на місце.
— Дітей не заводиш? — спитав Джей, повернувшись до мого столика. — Вік у тебе такий, що пора б уже.
— Чогось не хочеться.
— Невже?
— Бо що я робив би, гадаю собі, якби народилася така дитина, як я?
Джей хихикнув і долив мені пива.
— Ти надто багато думаєш наперед.
— Та ні, річ не в тому. Просто я хотів сказати, що не впевнений, чи справді варто народжувати ще одне життя… Виростуть діти, зміниться покоління. І що? Більше гір буде зруйновано, більше моря — засипано. Більше швидкісних автомобілів буде винайдено, більше кішок — задушено… Ото й усе, хіба ні?
— Але це — лише темний бік життя. Відбуваються і приємні події. Трапляються і добрі люди…
— Ну, то наведи мені по три приклади того й іншого — тоді повірю, — сказав я.
Джей ненадовго задумався, а потім засміявся.
— Судити про те, що добре, а що погане, не вам, а вашим дітям. Ваше покоління вже…
— Відспівало?
— У певному розумінні, — сказав Джей.
— Пісня скінчилася, однак мелодія все ще в душі лунає…
— У тебе завжди все так доладно виходить…
— Просто хизуюся, — відповів я.
Коли бар почав заповнюватися людьми, я попрощався з Джеєм і вийшов надвір. Була дев’ята вечора. Поголене під холодною водою обличчя все ще боляче пашіло — видно, далося взнаки те, що замість лосьйону я скористався горілкою з лимоном. За словами Джея, ефект мав би бути однаковим, та от біда — тепер усе обличчя відгонило горілкою.